Митькозавр із Юрківки (збірник)

Зрозумiло одне – безславний кiнець, остаточний провал усiх задумiв, омрiяних звершень. Не гадалося Вiцi, не уявлялося навiть, що поява його в XIII столiттi завершиться так приголомшливо.

Та хоч який засмучений – Вiка все ж помiтив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це вiдкриття ще бiльше пригнiтило хлопця. Проте швидко вiн збагнув – путь його лежить через чорний хiд.

Важкi кроки Вiчиноi варти глухо вiдлунювали у темрявi коридорiв. І ще поворот – i всi трое виходять у двiр.

Ступнули з ганку у темряву, та враз хряснули позаду дверi, i слiдом вибiг розпашiлий Онисим.

– Стiйте! – гукнув. – Велiв князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею е прибудова. Отуди й ведiть нашого радничка колишнього, – засмiявся зловтiшно. – А то застудить горло гiсть дорогий – не зможе про хтомобiлi брехати.

Знов хряснули дверi, й Онисимовi кроки загупали вже iзсередини.

Вiддалялися музика й веселий гамiр. Натомiсть вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирнi звуки! І не вiщують вони нiчого поганого, а ще гострiше пройняло хлопця нехороше передчуття.

– Ось, мабуть! – зупинився воiн iз смолоскипом i прочинив дверi якоiсь комiрчини. Зайшов до неi, звiв смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де вiконця чи виритого собаками лазу… Тодi додав коротко: – Заводь!

Несильно та невiдворотно пiдштовхнула Вiку в спину дужа рука – ще встиг помiтити при свiтлi оберемок старого сiна й розбиту бочку пiд стiною, – а тодi клацнув знадвору засув, i все поглинула темрява.

Вiка лишився сам.

Чув, як зiтхали й пiдфоркували за перегородкою конi, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, iржав; i Вiцi теж хотiлося як не заiржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – нiхто його не почуе.

Хлопчина опустився на сiно й занишк.

«От, Вiко, i збулися твоi мрii! – думалось йому. – Побував ти, де хотiв, i сталося з тобою те, що сам собi намислив.

Та в цей час якийсь шемрiт знадвору порушив довколишню тишу, i подальший плин Вiчиних думок, таких простих i справедливих, розчинився в темрявi. Вiка прислухався.

– За що менi така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотiв чийсь знайомий голос.