Митькозавр із Юрківки (збірник)

Понавигадував такого, що й на голову не налiзе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що менi снилося, i що бабуся розповiдала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довiру ввiйшов. Вiн нам такого в князiвствi понаробив би! Гадаю, княже, не грiх би йому й голову стяти, вражому синовi.

– Ну це вже ти… – почав був князь, але голос його потонув у ревищi вкрай обуреного товариства.

– Правильно! Правильно! – згукнуло воно воднораз.

– Голову йому стяти! Щоб думав надалi, кого обманювати!

Зацьковано розглядався Вiка. Погляд його падав то на мисливськi трофеi, розвiшанi на стiнах, то на вiкна, вже налитi темiнню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечiрнiй час, при свiтлi свiчок, що кидали кругом химернi тiнi, здавалися ще страшнiшими.

– Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч iз тобою. Тобi й вирiшувати, як iз ним повестися.

– Людiе! – важко зiп’явся на ноги князь.

– Мужi славнii! Думаю, вам так само, як i менi, прикро пересвiдчитись – ошукав нас цей зайдисвiт, котрого зустрiли ми щиро i з дорогою душею. Так, покарати його ми повиннi, зобов’язанi, щоб не кортiло iншим чинити такi тяжкi злочини. Бо морочити цiлий день голови кращим людям нашого князiвства, одривати iх вiд справ державних – то таки злочин.

– Добре сказано! – вiдгукнулася радо зала на такi слова.

– Отже завтра, – повiв далi, – зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирiшимо, яку кару заслужив оцей от… – гидливо вказав на Вiку.

– А поки що, гей, варто! – гукнув. – Киньте його в поруб!

І поки двое дужакiв з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Вiку.

– Стривайте! – сказав лише, коли вартовi спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повiльно простягнув руки й зняв iз Вiчиноi шиi золоту гривну – свiй недавнiй подарунок. – Ведiть, – дозволив тихо.

Повз довгий нескiнченний стiл, повз примовклi люди, пiд пекучими, виповненими презирства поглядами човп Вiка з низько опущеною головою у супроводi двох воiв iз стравницi.

Ех, не так вiн заходив до неi!

Роздiл IV

У супроводi двох воiв брiв Вiка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак i скiнчилося неждано-негадано його трiумфальне життя в хоромах. Не вернеться вiн бiльше сюди – хiба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд – Вiка не знав, та й замислюватися поки не хотiв.