Митькозавр із Юрківки (збірник)

– Рiч не в тiм, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увiмкнути. От електрика i йде до лампочки.

– Отже, електрика у вимикачi? – висловив здогадку князь.

– Та нi, – одмахнувся Вiка. – До вимикача вона теж iде по дротах.

– А звiдки? Де ж вона береться?

– На електростанцii. Там ii виробляють спецiальнi машини.

– І як же ii тi машини виробляють?

– Та хто його знае як! – мовив занепокоено Вiка. – Крутяться турбiни i виробляють.

– Ну от… Турбiни ще якiсь. Як же вона по дротах тих?.. Бiжить, чи що?

– Правильно, бiжить, – кивнув Вiка.

– То що ж це таке, зрештою, електрика? – нетерпляче вже згукнув князь. – Поясни до ладу.

– От-от, – докинув Онисим.

– Еле-ктрика, – роздумливо протягнув Вiка. – Ну, це… Тее… Значить, е-е… Електрика, – проказав, напружуючи пам’ять, i раптом iз жахом зрозумiв, що якраз до ладу вiн нiчого пояснити i не зможе.

Таке просте i звичне з дитинства слово, таке знайоме i, здавалось би, зрозумiле… І стало Вiцi гiрко i образливо за те, що вiн, такий малий i немiчний, сидить зараз серед усiх цих дядькiв i не може стулити докупи хоч яке пояснення.

– Телевiзор! – урочисто оголосив лiтописець.

– Можеш зробити? – вихопивсь iз пiдступним запитанням Онисим.

– Нi, – промимрив.

– Радiо! Лiфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падали на Вiку слова, такi дивнi в цьому столiттi i такi зрозумiлi i, виявляеться, складнi для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, вiдчував, як пекучий сором розливаеться по всьому його тiлу, а щоками повiльно котяться зрадливi сльози.

Спроквола звiв голову. Із залою коiлося щось дивне – вона клекотiла сердитими голосами, i неприемнi за змiстом вигуки на Вiчину адресу боляче били хлопця по вухах i самолюбству. І ще Вiка iз прикрiстю вiдмiтив – думки присутнiх щодо його особи дуже розбiгаються з його власними думками.

– Брехун! Самозванець! Зайдисвiт! Радником захотiв стати! Щеня! – линуло до нього звiдусiль. І пiд тими криками й лютими поглядами хлопець зiщулився, знепримiтнився i крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.

Але й той почувався незаслужено введеним в оману – блимнув непривiтно i навiть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й нiяк не дивився – уп’яв очi кудись у стiну й мовчав.

– Я от що мислю, – нараз почув Вiка Онисимiв голос. – Гадюку ти пригрiв, княже, на грудях своiх. Брехуна й базiкала. Тiльки й умiе, що побрехеньки справляти та язиком патякати.