Митькозавр із Юрківки (збірник)

– Отакоi! Робичiв у мене вистачить, – запевнив князь. – Майстрiв дам, теслiв, ковалiв… Ти тiльки керуй. Зможеш?

Та Вiка лише заперечно схитнув головою. Нi, автомобiль вiн зробить не зумiе. Надто складно.

– О! Не зможе! – пожвавiшав Онисим i радо оглянув присутнiх.

– Шкода, – запечалився князь. – Але як нi, то й нi. Що там у нас далi? – звернувся до лiтописця.

– Тiлiфон! – з готовнiстю прочитав той у своiй книженцii.

– А вiн що, усе записував, що я казав? – здивувався Вiка.

– Аякже! Все для лiтопису.

– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було i не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знiмаеш трубку, набираеш номер i можеш говорити з будь-ким хоч на тому кiнцi мiста.

– То це я зможу перемовлятися, наприклад, iз прибрамною вартою? – запалився князь. – Не виходячи з дому?

– Звiсно! Тiльки дроти треба натягнути. Із залiза.

– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тiлiфончик?

– Зробити? – одразу згас хлопець. Вiн згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонноi станцii. Вiка тодi з пiвгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на рiзнобарвнi дротики, клеми й детальки, запханi всередину, але, звiсно, що до чого – так i не второпав.

– Зробити, – повторив вiн, – мабуть, не подужаю.

– Не подужае! – зловтiшно пiдняв вказiвний палець догори Онисим. – Не подужае чадо прерозумне!

– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!

– Не зможе! Не зможе! – зашепотiлося довкруж, i Вiка завважив, як спадае з бояр i з мужiв лiпших напруження, зацiпенiння; он дехто вже посмiхнувся, перемовився iз сусiдом, потягнувся до тарiлки i нiби навiть весело, лукаво поглянув на хлопця.

«Що ж це таке? – подумав Вiка. – Як це так: я нiчого не можу пояснити?»

Але домислити до кiнця йому не дали.

– Що там у нас далi? – знову звернувся князь до лiтописця, i той чiтко й, здалося Вiцi, мстиво проказав:

– Електрика! Це та, – пояснив, – що свiтить.

– Ага! Ну дивiться, – почав Вiка. – Висить пiд стелею така скляна лампочка, нiби груша, а вiд неi до вимикача теж дрiт проведено. Клацаеш вимикачем – от вона й починае свiтитися.

– А вимикачем отим голосно клацати? – поцiкавився хтось.

– Та нi, – непевно засмiявся Вiка.