П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

 – Назва, схоже, якнайкраще пасуе цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.

Дiк подзвонив у дверi, натиснувши на металевий важiль. Всерединi одразу пролунав дзвiн. Потiм почувся швидкий тупiт нiг, i дверi вiдчинилися. Поволi, бо були вони дуже важкими.

За дверима стояло двое дiтей: дiвчинка приблизно вiку Енн i хлопчик у вiцi Дiка.

– Ось i ви нарештi! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокiйними темними очима. – Я вже думав, що ви нiколи не доiдете!

– Це Смоляний, – повiдомив дiвчатам Дiк, бо вони з ним не були знайомi.

Енн i Джорджа видивлялися на хлопця.

Вiн справдi був неймовiрно смаглявим. Чорне волосся, чорнi очi, чорнi брови, смагляве обличчя. На вiдмiну вiд нього, його сестра виглядала блiдою i тендiтною, iз золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помiтними бровами.

– Це Мерiбел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаемо, як Красуня i Чудовисько.

Смоляний був милим й одразу всiм сподобався.

Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипае на нього якось по-iншому; зазвичай вона була нерiшучою з незнайомцями i iй був потрiбний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж мiг не вподобати Смоляного з його неспокiйними чорними очима й бешкетною усмiшкою?

– Заходьте, – запросив Смоляний. – Водiю, пiд’iдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речi з автiвки й пригостив вас чаем.

Раптово Смоляний посерйознiшав, усмiшка згасла на його обличчi – вiн побачив Тiммi!

– Отакоi! Сподiваюсь, це ж не ваш собака?

– Це мiй пес, – заявила Джорджа i поклала руку на голову Тiммi на знак заступництва.

 – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу.

– Так, але… у нашому домi собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний i озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз i побачить Тiммi. – Мiй вiтчим не дозволяе. Якось я привiв двiрняка, i вiн вiдшмагав мене так, що я не мiг сидiти; вiтчим, звичайно, вiдшмагав мене, а не пса…

Енн силувано всмiхнулася на цей невдалий жарт.

А Джорджа насупилася й затялася.

– Я думала… думала, що, може, ми зумiемо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автiвку й повернуся додому! До побачення!

Вона розвернулася й подалася до автiвки, яка здавала назад. Тiммi рушив за нею.