П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

Виявилося, що це вузький кам’яний хiд, в якому двi людини, навiть худi, як трiски, не розминулись би. Смоляний передав лiхтарик Джулiановi, який стояв попереду.

– Ідiть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав вiн. – Пiднiмайтеся ними, потiм нагорi повернiть праворуч i йдiть вперед, доки не дiйдете до глухоi стiни, там я скажу, що робити далi.

Джулiан рушив уперед, присвiчуючи лiхтариком шлях iншим. Вузький кам’яний хiд привiв до кам’яних схiдцiв. Сам хiд був такий вузький i низький, що тiльки Енн i Мерiбел не доводилося нагинати голову.

Енн усе це дуже не подобалося. Їй нiколи не подобався тiсний замкнутий простiр. Вона навiть iнодi бачила сни про те, як вона перебувае десь, звiдки немае виходу. Їй вiдлягло, коли Джулiан сказав:

– Ось приступцi. Пiдiймаймося нагору.

– Тiльки не шумiть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – бiля iдальнi, з якоi теж е вихiд у цей прохiд.

Усi замовкли й пiшли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще i голову нагинати й плечi пригорблювати.

Вони пiднялися чотирнадцятьма високими сходинками, якi були ще й заокруглими. Нагорi Джулiан повернув праворуч. Далi довелося знову пiднiматися вгору таким самим вузьким проходом. Джулiан вважав, що товстун тут не пройшов би.

Вiн прямував собi, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стiну! Освiтив ii лiхтариком. Позаду пролунав тихий голос:

– Ти пiдiйшов до глухоi стiни, Джулiане. Посвiти лiхтариком туди, де склепiння проходу з’еднуеться зi стiною: там мае бути металева ручка.

Джулiан посвiтив угору й побачив ручку. Переклавши лiхтар в лiву руку, вiн ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув ii щосили униз.

Несподiвано великий камiнь у центрi стiни подався вперед i вбiк, вiдкриваючи зяючий отвiр.

Джулiан був вражений. Вiн вiдпустив металеву ручку i присвiтив лiхтариком в отвiр. Там – лише темрява!

– Усе гаразд. Прохiд веде до великоi стiнноi шафи в моiй вiдпочивальнi! – гукнув iззаду Смоляний.

Джулiан пролiз через отвiр до простороi шафки, де висiв одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Вiдчинив iх, i вiдразу денне свiтло вдарило в очi, освiтлюючи дорогу iншим. По одному дiти пролiзли в отвiр, на мить зашпорталися в одязi й, нарештi, крiзь дверцята шафи ввiйшли до кiмнати.

Тiммi, мовчазний i спантеличений, тримався ближче до Джорджi. Йому не сподобався темний i тiсний хiд.