П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

Вiн зрадiв, знову побачивши денне свiтло!

Смоляний, що вибрався останнiм, обережно закрив вихiд з проходу, посунувши камiнь на мiсце. Це вiдбулося дуже легко, хоча Джулiан не мiг збагнути, як так сталось. «Напевно, там е якийсь шарнiр», – подумав вiн.

Смоляний усмiхнувся, опинившись у кiмнатi разом з усiма. Джорджа тримала Тiммi за нашийник.

– Усе гаразд, Джорджо, – сказав вiн. – Ми тут у цiлковитiй безпецi. Нашi з сестрою кiмнати знаходяться на вiдшибi. Це окреме крило, i щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором!

Вiн вiдчинив дверi й показав усе наочно.

Поруч була ще одна кiмната – вiдпочивальня Мерiбел. А далi йшов коридор з кам’яними стiнами й пiдлогою, застеленою килимками. Свiтло в нього проникало з великого вiкна, розташованого в кiнцi коридора. Там же знаходилися великi дубовi дверi, що були наразi зачиненi.

– Бачите? Тут ми у цiлковитiй безпецi й, окрiм нас, тут нема нiкого, – мовив Смоляний. – Тiммi може навiть гавкати, якщо йому заманеться, й нiхто не почуе.

– Але хiба нiхто нiколи сюди не заходить? – здивувалася Енн.

 – Хтось же тут прибирае.

– Щоранку цим займаеться Сера, – вiдповiв Смоляний. – Але бiльше нiхто не заходить. У кожному разi у мене е спосiб дiзнатися заздалегiдь, коли хтось вiдчиняе тi дверi!

І вiн вказав на дверi в кiнцi коридора. Дiти пильно дивились на нього.

– Що ж це за спосiб? – поцiкавився Дiк.

– Я примудрував одне пристосування, яке починае тихо дзижчати в моiй кiмнатi, щойно тi дверi вiдчиняються, – вiдповiв з гордiстю Смоляний.

 – Ось я пiду туди i вiдчиню iх, а ви тут послухайте.

Вiн побiг коридором i вiдчинив дверi. Десь у кiмнатi почулося тихе дзижчання. Усi аж пiдстрибнули з несподiванки. Тiммi теж здригнувся, нашорошив вуха i люто загарчав.

Смоляний зачинив дверi й бiгма повернувся назад.

– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна iдея? Я постiйно щось таке придумую.

Про себе дiти вирiшили, що потрапили вони до гарненькоi мiсцини. Вони з цiкавiстю оглянули умебльовану звичайними меблями кiмнату Смоляного, в якiй панував цiлковитий безлад.

Енн пiдiйшла до великого ромбуватого вiкна форми й визирнула назовнi.

Й з острахом йойкнула. Вона нiяк не сподiвалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самiй вершинi гори, а крило з боку вiдпочивальнi Смоляного виходило на стрiмку кручу, що височiла над багнами.

– Ой, подивiться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Менi навiть дивитися моторошно!

Дiти скупчилися бiля вiкна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.