П’ятеро тікають разом

 – Їй-iй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?

– Звичайно! – вiдповiла Джорджа. – Вона загалом не заперечуе, але сказала, що ще подумае.

– Не люблю, коли дорослi кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастiше це означае, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.

– Облиш. Гадаю, менi вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кiнець кiнцем ми тепер старшi на цiлий рiк. Джулiан уже пiдлiток, менi й Дiку теж невдовзi виповниться тринадцять.

Тiльки Енн у нас ще маленька.

– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нiчим незгiрша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!

– Заспокойся, крихiтко, – сказав Джулiан, поплескавши сестричку по спинi й зi смiхом дивлячись на ii обурене обличчя. – Гей… дивiться! Що там на островi коiться?

Вiн пiддражнював Енн i раптом щось помiтив на островi. Усi враз обернулися i втупили очi в острiв Кирiн. Джорджа скрикнула:

– Лишенько! Там в’еться дим! Звичайно, це дим! Хтось завiтав на мiй острiв!

– На наш острiв, – виправив ii Дiк.

 – Неймовiрно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрiбен цей острiв, окрiм нас? Про нього вже нiхто й не пам’ятае.

– Якщо тiльки хтось е на моему островi, – почала Джорджа дуже сердито й грiзно, – якщо хтось там е, я… я…

– Зараз ти вибухнеш i вiдлетиш з димом! – засмiявся Дiк.

 – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.

Дiти ще якийсь час спостерiгали за островом Кирiн, але диму бiльше не було.

– Якби мiй човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогоднi ж пiсля обiду! Я ладна пiти забрати човен, навiть якщо фарба ще не висохла.

– Не кажи дурниць, – сказав Джулiан. – Ти ж знаеш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забрудненi яскраво-червоною фарбою.

Ну, Джорджо, будь хоч трiшки розважливою.

Джорджа полишила свiй задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або iншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.

– Мабуть, кинув кiтву там, – сказав Джулiан, дивлячись на свiй наручний годинник. – Час на пiдвечiрок. Сподiваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приемнiше, коли вона сидить за столом.

– Я теж на це сподiваюся, – мовила Джорджа. – Ходiмо, час повертатися!

Дiти рушили додому.