Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Давнi то часи, i сьогоднi вже нiхто не дiзнаеться, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не мишi були, а боженята, зодягненi у мишачi кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попiль – зовсiм поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нiр i забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда – важко сказати. Але мiй прапрадiд сам розповiдав менi, що поки ще не ослiп вiд глибокоi старостi, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якiй начебто це сталося i яка й досi зветься Мишачою.

А озеро називаеться Гопло.

Ну, гаразд…

Тим часом люлька погасла, i Кошалек-Опалек почав шукати в попелi iскорку. Знайшовши ii, кiлька разiв потягнув з люльки, потiм випустив клубок диму i заговорив далi:

– У тих старих книгах то так: тут кiлька сторiнок бракуе, там знов кiлька так пожовкло i злиняло, що й не прочитати, а в iншому мiсцi – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож i не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрi це були часи, чи поганi – зразу можна пiзнати.

Якщо добрi – то з тих сторiнок, хоч би й найдавнiших, б’е таке свiтло, немовби зiйшло сонце; а як поганi – то така темiнь оохоплюе, як у чорну нiч, коли над землею нi зiр, нi мiсяця.

Такi то вони, тi старi книги краснолюдкiв…

V

– Хочете знати, що було далi? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.

Хочемо, хочемо! – закричали всi.

– Ну то слухайте.

Зразу ж пiсля тих чорних сторiнок про Попеля йдуть свiтлi сторiнки про П’яста. Го-го! Про П’яста я мiг би говорити вам цiлу годину.

У Юзика загорiлися очi.

То говорiть, будь ласка!

– Говорiть! Оповiдайте геть усе, що тiльки знаете! – кричали наввипередки дiти.

Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину i почав:

– Сам я небагато знаю, бо мене ще тодi й на свiтi не було. Проте один старий краснолюдок, що писав цi сторiнки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту iсторiю, i хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шумiти, як почне розказувати про того П’яста, то в усiй пущi наставала така тиша, хоч мак сiй.

Сосни, смереки, граби, буки, берези, навiть тi трави i папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.

А той старий дуб шумiв легесенько-легесенько, десь вiд самого серця, ведучи тиху розмову i пригадуючи давнi днi своеi молодостi.