Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Набридли, нарештi, народовi тi чвари, i вiн прогнав заколотникiв геть i знов обрав собi одного володаря.

Заспокоiлось трохи в цiй краiнi, але щойно сонце засвiтило над нею – знов прийшла буря.

Як сарана спадае на посiви, щоб знищити iх до кореня, так на лехiвську землю напали нiмцi, а iхнiй князь хотiв насильно взяти замiж нашу князiвну i панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тiльки боженятами, але в тi стародавнi добрi часи була еднiсть, i ми йшли разом з народом, як браття.

Князiвна, однак, не хотiла за нiмця…

– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерiвна.

 – То була Ванда.

– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І давай одна поперед одну затягати:

В нашiй землi лежить Ванда,

Що не хтiла нiмця…

Кошалек-Опалек покивав на це головою, усмiхнувся i каже:

– Не хотiла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пiсня записана в наших книгах. З давнiх-давен навчаемо ii малу сiльську дiтвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дiтей навчив цiеi пiснi. А вас хто навчив?

Ми не знаемо…

– Ну, то, мабуть, я.

Інколи здаеться, що в повiтрi щось говорить або спiвае…

– Егеж! – поважно притакнули хлопцi.

– Це, бачите, краснолюдки так говорять i спiвають. Тiльки що вони маленькi – то iх не видно, як поховаються десь у хлiба або в траву на луках, або в гаю мiж листочками, або пiд тими польовими камiнчиками… Ну, гаразд. Коли князiвна не схотiла нiмця, то зчинилася вiйна. На краiну цю вiдразу почали летiти круки i ворони, вiдразу почали вовки вити, вiдразу небо затягнулося чорними хмарами.

Ми також почали голодувати, бо й хлiб, i сир – усе йшло для тих воiнiв, що билися з нiмцями. Збiднiв весь край, збiднiли разом з ним i боженята. А як розболiлося серце в нашоi князiвни, що через неi весь народ страждае вiд вiйни, то вона кинулася в рiку, у Вiслу, та й втопилася. Тiльки тодi нiмцi пiшли геть, а у нас настав мир.

Але вiйна все зiпсувала, звела нанiвець. Брат почав зраджувати брата, сильнiший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирiтську нивку.

А через те, що у краi, де кривда i сирiтськi сльози, не може бути щастя, запанували i злi князi, що звались Попелi.

– Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелi?

– Чого кричиш? – обiрвав ii Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це тi Попелi, що одного з них мишi з’iли.

– Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.

А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповiдав далi:

– По-рiзному розказують про тих мишей – i так, i сяк.