Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Багато днiв, багато ночей просидiли боженята в коморi, голоднi й холоднi, доки не затихла пiсня, що дзвенiла в повiтрi над хатою. А коли нарештi вiдважилися ступити за порiг i захотiли по-давньому служити господарям, то побачили П’яста, який у золотистому плащi, накинутому поверх його лльяноi свити, i в яснiй коронi йшов на королiвський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарi й двiрська челядь.

Жепиха теж стала королевою, а малий Землевiт – королевичем. І перестали вони бути селянами, з простоi хати перейшли жити до королiвського замку.

Боженята, однак, як i ранiше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасiку; не хотiли кидати улюбленоi садиби, де стiльки рокiв прожили спокiйно i щасливо.

Але не було вже в них колишньоi спритностi i сили. П’ястiв комiрник ставив iм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не смiли вже й доторкнутися до цiеi iжi, бо вiдчували, що праця iхня уже не та, що колись, i помiчники з них поганi. Тiльки з долiвки збирали те, що впало зi столу, i так змарнiли, так почорнiли, що люди почали називати iх злиднями, а не боженятами…

Так шумiв, так розповiдав той стародавнiй дуб, а притихла пуща слухала…

VI

Кошалек-Опалек замовк, i дiти сидiли тихо, бо iм здавалося, що в шумi лiсу вони чують голос того старезного дуба.

Лише по хвилинi обiзвався Юзик Срокач:

– А що сталося з боженятами?

Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давнiми часами, тож дiти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:

– Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?

Вчений муж прокинувся iз задуми i вiв далi:

– Ще досить довго жили боженята по хатах i селах, але щораз ставали сумнiшi, щораз слабшi i щораз меншi.

Вже й люди не кликали iх так часто на допомогу. Ще поки жив П’яст, iм не було кривди. І за панування його сина Землевiта боженята ще мали свiй куток у кожнiй хатi. Але коли став панувати внук цього Землевiта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навiть не наважувались показуватися завидна i тiльки смерком вилазили з кутка, щоб пiдкрiпитися чим-небудь.

Уже й матерi, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дiтей.

Боженятам залишалась найгiрша робота – в стайнi, в хлiвi, в клунi, а в хатi хiба що скiпок наколоти, посуд помити та смiття в куток пiдмести.

А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони.