Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Боженята почали виходити купками з хат, iз сiл, плачучи i жалiсно прощаючись з людськими оселями. Потiм розсипалися по лiсах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонiв.

З того часу люди вже не бачать краснолюдкiв, хiба що вночi, а вдень лише малi дiти можуть iх побачити, ось так, як ви мене. Найбiльше пiшло iх у гори Карпати, де вони стережуть пiдземнi скарби. По лiсах iх також досить. А що в лiсi зима бувае тяжка, то вони поробили собi жупанцi з ковпачками, переважно червонi, по чому iх легко пiзнати, i вiд чого пiшла ще й iнша назва «краснолюдки».

До людей вони i зараз ставляться сердечно: за крихiтку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно доброi людини. Але як тiльки почують голос дзвону – враз ховаються пiд землю…

Кошалек-Опалек саме кiнчав говорити, знявши зi схиленоi голови ковпак, коли вiд лiсу почув багатоголосий гамiр.

То жiнки i дiти поверталися з походу на лиса. Однак це повернення не було переможним. Хитрий лис мав не одну нору, i доки в лiсi розкопали першу, вiн тiею чи iншою вийшов у поле, мiж кущi тернини, i там причаiвся, не залишивши жодного слiду.

Жiнки нарiкали, що марно згаяли час, а дiти кликали собак, якi зi страшенним гавкотом вислiджували щось попiд лiсом.

Пастушки, почувши цей крик i гавкiт, пiдняли голови i так задивились та заслухались, що й зовсiм забули про краснолюдка. А Кошалек-Опалек устав вiд вогню, натягнув на голову ковпачка i, сховавшись поблизу в борознi, зник у торiшнiй травi, що анi Зоська, анi Кася, анi Стахо, анi Куба, анi Ясько Кременець не були впевненi, чи все це iм тiльки наснилося, чи й справдi краснолюдок сидiв з ними на полi бiля вогнища i розповiдав чудову казку.

VII

Тим часом Кошалек-Опалек, тихцем пробравшись до лiсу, йшов гущавиною майже в цiлковитiй темрявi. Бо хоч на свiтi був ясний день, тут лежала така глибока тiнь вiд смерек i сосен, що важко було побачити стежку.

Кошалек-Опалек iшов так, може, годину, може, й бiльше. Вже йому та мандрiвка добряче набридла, та й голод знов почав дошкуляти, аж раптом, спiткнувшись, вiн упав у глибоченьку яму.

У ямi цiй жив лис Салко, на всю околицю звiсний куролов, той самий, на якого жiнки влаштували невдалий похiд.

Сидiв вiн у кутi своеi комори i догризав жирного каплуна, пiр’я з якого валялось розкидане по ямi.

Побачивши Кошалека, Салко одразу перервав бенкет, гребонув лапою раз, удруге i в зроблену нашвидку ямку вкинув кiстки, накрив iх землею i дивиться.