Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Тiльки жодних похвал менi, жодних фiмiамiв! Напиши просто, що ти зустрiв великого приятеля людства на прiзвище Салко (про прiзвище не забудь) – великого вченого, автора численних творiв, словом, лиса зовсiм незвичайноi вдачi, який заслуговуе на найбiльше довiр’я як у гусятникiв, так i в усiх власникiв курей та качок. Розумiеш, любий друже, вроджена скромнiсть не дозволяе менi говорити багато про своi чесноти, зупинюсь лише на коротенькiй згадцi – решту залишаю твоiй уявi.

Вони обнялися, як брати, i пiшли далi.

А вже до пiдземелля почало просочуватись щораз яснiше, щораз рожевiше свiтло, i щораз бiльше тепла проникало зверху.

Коли прийшли до мiсця, де пiд спорохнявiлим пнем був вихiд, лис вискочив i, крикнувши товаришевi «до побачення», зник у густих зарослях.

Вiд запаху вологого моху й трави, що тiльки виткнулася iз землi, у Кошалека-Опалека запаморочилася голова. Вiн сiв на торiшнiй шишцi i хвилинку вiдпочивав перед дальшою дорогою, радий, що доля звела його з таким благородним звiром.

VIII

Сидить ото собi учений Кошалек-Опалек на шишцi, аж гульк – iде селянин.

В кожушинi, шапцi, постолах, на плечi – сокира, полотняна торба на мотузцi, – звичайний собi лiсоруб. Іде до лiсу, розглядаеться по небу, видно, весело йому, бо насвистуе.

Кошалек думае собi:

«А що коли запитати в цього селянина, чи прийшла вже весна?»

Але вiдразу ж, надувшись, запишався з великоi мудростi i мовив сам до себе:

«Не личить ученому мужевi позичати розуму в мужика…»

А лiсоруб саме проходив бiля нього.

Глянув знiчев’я убiк i бачить – на шишцi щось стирчить, надуте таке, аж кругле. Думав, що це порхавка, i, зачепивши ногою, пiшов собi. Та хоч ледве торкнувся постолом краснолюдка, учений Кошалек-Опалек перевернувся i разом з шишкою покотився в якусь яму. Щастя хоч, що чорнильниця була добре заткнута й мiцна.

Затримавшись у ямцi, вчений лiтописець помацав потовченi ребра i, переконавшись, що вони цiлi, скривився i сплюнув.

– Тьху з такою халепою! Грубiян препоганий! А я ще хотiв вступати з ним у розмову… Ото б ускочив… Інакше треба взятися за цю справу.

Вiн потер пальцем свiй довгий нiс i задумався. Раптом стукнув себе по лобi:

– Як же менi знати, чи прийшла весна, чи нi, коли я не вимiряв ii дорогу по свiту!

І зараз же почав уважно розглядатися, з чого б то влаштувати подобу земноi кулi i вимiряти по нiй дорогу весни.

Раптом глянув убiк – аж по стежцi тупцяе iжак: шпильки наструнчив, мордочку висунув, на спинi яблуко.