Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Його сива голова вiд iнею стала срiбною, з бороди звисали льодянi бурульки, наiженi ожеледдю брови стали грiзними i суворими; в коронi, замiсть перлiв, iскрились краплi замерзлоi роси, а пара з вiддиху осiдала снiгом на кришталевих стiнах його скельноi печери. Вiрнi пiдданi короля, жвавi краснолюдки, закутувалися, як могли, у своi червонi опанчi та великi ковпаки. Багато з них поробили собi жупанцi з коричневого i зеленого моху, зiбраного в лiсi ще восени, з шишок, з деревноi губки, з бiлячого пуху i навiть iз пiр’я, яке погубили птахи, вiдлiтаючи за море.

Але король Блистек не мiг одягатись так убого i так просто. Взимку i влiтку вiн мусив носити багряницю, яка з давнiх-давен служила королям краснолюдкiв i була вже така витерта, що аж вiтер свистiв крiзь неi. Навiть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжi тих червоних павучкiв, що навеснi по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.

Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, якi так закостенiли, що й скiпетра вже не мiг утримати.

У кришталевому палацi, як вiдомо, вогню розпалювати не можна, бо все потрiскалося б – i пiдлога, i стiни.

Тому король Блистек грiвся свiтлом золота i срiбла, полум’ям брильянтiв – великих, як яйця жайворонкiв, райдугами, що iх запалював промiнь денного свiтла на кришталевих стiнах тронного залу, грiвся iскрами, що сипались з довгих мечiв, якими вимахували бравi краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрi, а й щоб зiгрiтися.

– Свiтлячку!.. – звернувся вiн до одного з придворних, – слуго вiрний! Виглянь на свiт, чи не йде весна.

А Свiтлячок покiрно вiдповiдае:

– Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленiти кропива пiд селянським плотом. А до цього ще далеко!..

Король похитав головою, а за хвилину знову кивнув i мовив:

– Синичко! А може, ти виглянеш?

Але Синичцi не хотiлося i носа на мороз вистромити.

– Пане володарю! Не час менi, аж поки трясогузка не почне цвiрiнькати. А до цього ще далеко!..

Помовчав король трохи, помовчав, але холод так страшенно дошкуляв йому, що вiн знову кивнув головою i каже:

– Сонечко! Слуго мiй! А ти б не виглянув?

Однак i Сонечко не поспiшав на мороз та метелицю.