Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Вiн також кланявся та вiдмовлявся:

– Пане володарю! Не час менi, аж поки не прокинеться комашка пiд сухим листком. А до цього ще далеко!..

Опустив король бороду на груди i зiтхнув, а вiд його зiтхання пiднявся такий снiговий туман, що хвилину в печерi нiчого не було видно.

Так минув тиждень, минуло два тижнi, аж одного ранку стало якось ясно, а з льодяних бурульок на королiвськiй бородi почала капати вода. На волоссi також почав танути снiг, з королiвських брiв опадала ожеледь, а замерзлi крапельки, що звисали з вусiв, спливли, наче сльози.

Вiдразу ж iнiй почав опадати зi стiн, а лiд на них трiскався з таким гуком, як тодi, коли на рiчцi скресае крига. У кiмнатi зробилося так вогко, що вся двiрня, разом з королем, чхала, як iз гармат.

А треба знати, що у краснолюдкiв неабиякi носи.

Сам цей народ невеличкий: побачивши чоловiчий чобiт, краснолюдек стае, роззявляе рота i дивуеться, бо думае, що це величезний будинок. А як влiзе в клiтку для курей, то питае: «Що воно за мiсто, як пройти до рогаток?» А впаде в кухоль, то верещить: «Рятуйте, бо потопаю в криницi!»

Така це дрiбнота.

Але носи у них такi, що й органiстовi до табаки кращого не треба. Чхають усi, аж земля трясеться, бажають один одному й королевi здоров’я.

Якось iхав селянин у лiс по дрова. Почув це чхання та й каже:

– Ого, гримить! Скрутила зима в’язи! – бо думав, що це весняний грiм. Зразу перед корчмою завернув коня, щоб не витрачати на дрова грошей, i просидiв там до вечора, пiдраховуючи i роздумуючи, що коли мае робити, щоб на все вистачило часу.

А вiдлига тривала. Вже коло полудня в усiх краснолюдкiв порозмерзались вуса.

Почали вони радитись, кого б послати на землю, щоб перевiрив, чи вже настала весна. Король стукнув об землю золотим скiпетром та й каже:

– Наш учений лiтописець Кошалек-Опалек пiде поглянути, чи вже прийшла весна.

– Мудре королiвське слово! – закричали краснолюдки, i всi подивилися на вченого Кошалека-Опалека.

Той, як звичайно, сидiв над величезною книгою, в якiй описував усе, що вiдбулося вiд найдавнiших часiв у державi краснолюдкiв, звiдки вони взялися i яких мали королiв, якi вели вiйни i як iм у них щастило.

Що бачив, що чув – те описував правдиво, а чого не бачив i не чув – придумував так гарно, що при читаннi його книги аж серце радiло.

Це вiн перший довiв, що малесенькi краснолюдки насправдi е велетнями, якi навмисно вкорочуються, щоб менше сукна йшло на одяг, бо ж усе дороге.