Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Краснолюдки були страшенно гордi за свого лiтописця. Як тiльки хто з них знайшов яке зiлля, зараз сплiтав вiнок i накладав йому на голову. Тi вiнки до решти витерли i так рiдке волосся, i Кошалек-Опалек був лисий, як колiно.

II

Кошалек-Опалек вiдразу почав збиратися в дорогу. Наготував собi горнець найчорнiшого чорнила, потiм приготував велике гусяче перо, таке важке, що мусив нести його на плечi, як гвинтiвку. Своi величезнi книги прив’язав до спини, жупан пiдперезав ремiнцем, надiв на голову ковпак, на ноги взув капцi, закурив люльку i був готовий в дорогу.

Вiрнi товаришi почали зворушливо прощатися з ученим Кошалеком, бо не були впевненi, чи на землi не трапиться йому яка лиха пригода, i чи побачать його ще коли-небудь.

Сам милостивий король Блистек хотiв обняти Кошалека-Опалека, бо дуже цiнив його за вченiсть, – але не мiг поворухнутись, тому що шати у нього зовсiм примерзли до трону. Вiн тiльки схилив золотий скiпетр над ученим мужем, а коли той цiлував королiвську руку, кiлька ясних перлiв скотилося по королiвському обличчю i з дзенькотом упало на кришталеву пiдлогу.

Весь день учений Кошалек видирався нагору, поки вилiз iз печери на землю. Дорога була стрiмка, переплетена корiнням одвiчних дубiв, уламки скали, гравiй i камiнцi сунулися з-пiд нiг i з глухим шумом неслися кудись на дно провалля. Замерзлi водопади свiтились, як льодянi шибки, по яких учений мандрiвник ковзав у своiх капцях i тiльки з величезним зусиллям пробирався нагору.

Та ще, як на бiду, вибрався в дорогу без жодних харчiв, бо, несучи великi книги, велику чорнильницю i велике перо, вже нiчого бiльше не мiг узяти. Був би Кошалек-Опалек зовсiм вибився з сил, коли б не натрапив на заможну хату одного дбайливого хом’яка.

Цей хом’як мав повну комору рiзного зерна, букових горiхiв i дещо з цього вдiлив зголоднiлому мандрiвниковi та навiть дозволив вiдпочити на сiнi, яким була встелена цiла хата, – з тою умовою, що про його оселю Кошалек не скаже в селi анi словечка.

– Бо, – каже, – там е такi пустуни, що коли б тiльки дiзналися про мене, то ого! вже б я не мав вiд них спокою!

Кошалек-Опалек, пiдкрiпившись гарненько, з вдячнiстю залишив гостинного хом’яка. Вiн iшов тепер, веселий i бадьорий, поглядаючи з-пiд темного ковпака на селянськi нивки, на луки та гаi.