Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

А вже зелень вибивалася з-пiд землi й нестримно випирала на поверхню; вже на вогких долинках показувалася молода травичка, вже над повноводним струмком червонiла лоза, а в тихому туманному повiтрi було чути курликання журавлiв, що летiли десь високо-високо.

Будь-який iнший краснолюдок пiзнав би по цих прикметах, що весна вже близько, але Кошалек-Опалек ще змолоду так заглибився в книжки, що за ними нiчого на свiтi не бачив i нiчого не розумiв.

Однак i вiн почув у серцi таку дивну радiсть, таку бадьорiсть, що раптом почав вимахувати своiм великим пером i спiвати вiдому стару пiсеньку:

Як закуриш люльку i наллеш вина,

Радiсно на серцi, смуток промина!

Але ледве дiйшов до половини строфи, як почув цвiрiнькання горобцiв на тину, що вiдгороджував нивку; вiн негайно обiрвав свою пiсеньку, щоб не брататися з цiею голотою, i, насупивши брови, пiшов повагом, аби знали, що вiн, учений муж, з горобцями не водиться.

А що вже й село було видно, то вiн звернув на бiчну стежку, де його майже зовсiм закрило торiшне бадилля бур’яну, i, не помiчений нiким, дiйшов до першоi хати.

Велике село розкинулось широко серед почорнiлих i безлистих ще садiв, а останнi його будiвлi доходили аж до темноi стiни густого соснового бору.

Хати були гарнi, свiжо побiленi, з коминiв пiднiмався синiй дим, на подвiр’ях скрипiли колодязнi журавлi, парубки напували коней i худобу, а купки дiтей бавилися на обсадженiй тополями дорозi то в квача, то в пiжмурки.

Але над усiм цим гамором розносився стук молота i дзенькiт залiза з недалекоi кузнi, перед якою стояло i голосило кiлька жiнок. Побачивши iх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту i, ставши за кущиком тернини, слухав.

– От негiдник! От негiдник! – говорила одна. – Коли вiн не побоявся прокрастися до ковалевого курника, то вже вiд нього нiде курки не сховаеш.

А друга:

– Щоб це звичайна курка! То золото було, а не курка! Щодня несла яйця, i то такi, як мiй кулак! На все село такоi другоi не було!

То знов iнша:

– А мого пiвня хто задушив? Хiба ж то не його справа? Як я побачила те розсипане пiр’я, то тiльки ласка Божа, що не зомлiла. Легко б узяла за нього п’ять злотих або ще й п’ятнадцять грошiв.