Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Тодi знов перша:

– І який пiдступний! Який катюга! А яка ж то сила в тих пазурах, щоб таку яму пiд курником вигребти! Навiть чоловiк лопатою глибшоi не зробив би! І то жодноi кари нема на такого розбiйника!

Та ось iз хати коло кузнi вибiгла ковалиха i, незважаючи на холод, без каптана стала перед порогом, пiдняла до очей запаску i почала голосити:

– Ой, моi ж ви чубатенькi, моi коханi! Ой, моi ж ви пiвники золоченi! А що ж тепер я, сирота, буду без вас робити?

Кошалек-Опалек дивувався цьому голосiнню, слухаючи то одним, то другим вухом, бо якось вiдразу не мiг змiркувати, про що йшлося цим жiнкам.

Аж раптом стукнув пальцем у чоло, сiв пiд плотом помiж бур’янами, вiдiткнув каламар, вмочив у нього перо, стрiпнув i, вiдкривши свою велику книгу, записав:

«На другий день моеi подорожi я зайшов до нещасноi краiни, на яку напали татари, вибили, видушили або забрали в полон усiх пiвнiв i курей. Пiсля цього коваль кував мечi для походу, а перед кузнею розлягались плач i нарiкання».

Вiн ще писав, коли раптом на порозi кузнi з’явився коваль i гукнув басом:

– Що поможе плач? Тут треба взяти горщик жару i димом викурити цього негiдника з ями! Адже ж вiдомо, що лис сидить у ямi пiд лiсом.

Або викурити його, або викопати! Гайда, Ясеку! Хутчiй, Стаху, скликати хлопцiв i з лопатами на нього! А ти, стара, не плач, лиш готуй горщик жару! Я б i сам пiшов, але робота термiнова.

Вiн вiдразу ж повернувся до кузнi, i знов почувся дзенькiт залiза. А два його помiчники, покинувши ковальськi мiхи, бiгли через село, вигукуючи: «На лиса! На лиса!»

Потiм i жiнки рушили до хат, щоб готуватись до походу.

І тодi Кошалек-Опалек, що спостерiгав усе довкола, знову вмочив перо i вписав до книги такi слова:

«Татари цi мають безстрашного вождя i хана, що зветься Лис Великий, а переховуються вони в лiсових норах, звiдки мiсцеве населення викурюе iх гарматним димом».

І як тiльки вчений лiтописець закiнчив писати, до нього долетiв страшенний галас. Дивиться: валить селом гурт жiнок, дiтей i пiдлiткiв з лопатами, палицями, горщиками, а за ними, завзято гавкаючи, бiжать у напрямi лiсу Жучки, Забоi та iншi селянськi собаки.

Тодi Кошалек-Опалек ще раз умочив перо i дописав у своему лiтописi таку примiтку:

«У цiй краiнi на вiйну з татарами ходять не чоловiки, а жiнки, дiти й пiдлiтки; вiйсько це в походi на ворога мчить через село i зчиняе страшенний галас; за головною армiею купа собак страшним валуванням додае мужностi до бою.