Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

До печери великими снопами свiтла бухнув ясний день, а на слова Пiдземка: «Привiт вам, браття!» вигукнули сотнi голосiв:

– Сонце! Сонце! Сонце!

Король Блистек покидае кришталеву печеру

I

Була тепла, тиха нiч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь свiтло. От так, наче щось пiд каменем горiло.

«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищаеться? Адже ж оповiдають старi люди, що в цих скелях жили колись розбiйники, грабували в людей золото, срiбло та ховали пiд землю.

Авжеж, не що iнше, тiльки той святий вогник очищае цi грошi вiд людськоi кривди. Сто рокiв повинно так тривати. А як сирiтський грiш – то й двiстi… Щойно тодi, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тiльки частину з нього треба оддати бiдним i сиротам – iнакше вiн зникне. От би менi таке трапилось…»

Вiн цьвохнув батогом свою шкапину i поiхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудовi райдужнi променi почали бити з-пiд скелi щораз яснiше, так, як тодi, коли променi сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бiдного Скробека. Вiн був такий бiдний, як церковна миша.

Дома було двое бiлявих хлоп’ят-сирiток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим свiтом пiвроку тому. Дiти, убога хатина, оця шкапа та вiзок – ото й усе його збiжжя.

Вiн заробляв вiзникуванням, ганяв по свiту за копiйчиною, але все одно в хатi не завжди був хлiб. Ой, як пригодилась би якась копiйчина!

Їде бiдний Скробек i думае: оце би клапоть землi купити в сусiда та посадити картоплю, та дiтей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйвi метушиться юрба маленьких чоловiчкiв, таких, що iх ледве здалеку видно: довгi бороди, чудернацька одежа, а все iнше – як у людей.

– Краснолюдки! – прошепотiв Скробек, у якого раптом мурашки пробiгли по спинi; вiн шарпнув вiжки, щоб завернути вбiк, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

Але ця дрiбнота вже його обступила i давай гукати:

– Гей!.. Гей!.. Хазяiне! А пiдвезiть-но нашi манатки!

Один лiзе по розворi, другий по шпицях, iнший чiпляеться за полудрабок, а той дряпаеться по дишлю. Чиста напасть!

Чоловiк став i дивиться, що з того вийде.