Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

І маркiтно йому на душi, i боiться, i соромно наче боятися такоi дрiбноти… Що ж його робити?

Але не було коли роздумувати, бо ледве однi вилiзли на вiз, iншi вже почали подавати якiсь дивовижнi шкатулки i скриньки, з яких саме й били цi райдужнi зблиски. А ще декотрi кидали на вiз щось схоже на злитки золота i срiбла, так, немов це було звичайне залiзо.

Усе це бряжчало, дзенькало i так сяяло в очi, що чоловiковi в головi запаморочилося, i вiн тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи вiн насправдi бачить такi дива…

Зi скринi палали вогнем червонi камiнцi, наче рубiни – один в один, як перепелячi яйця; а в повiтрi аж блакитно стало вiд голубих сапфiрiв, та таких добiрних, що свiтилися, як небо; на обличчя чоловiка зненацька впало зелене свiтло вiд шкатулки, повноi зелених смарагдiв; там перли, тут перснi – вiн i не знав, на що спершу дивитися, аж очi болiли…

Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдкiв – така барвиста i яскрава, як грядка тюльпанiв навеснi.

Уже вiз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь i шкатулок, коли враз заяснiло таке велике i чудове сяйво, як вранiшня зоря.

Вiд несподiваного блиску Скробек затулив очi, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдкiв, що виходив з печери – в золотiй коронi, в пурпурi, iз золотим скiпетром, на якому свiтив величезний дiамант, аж стало видно, як удень.

Скробек сторопiв, бо такого величного видовища не бачив, вiдколи живе, а щодо короля, то знав тiльки Ірода з вертепу, що його хлоп’ята носили по селi на Рiздво.

Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрiбненькому королевi, чи тiкати геть.

Аж тут король махнув скiпетром i мовив:

Я тебе вiтаю, добродiю мiй!

Доки нiчка згине —

вiд’iжджай мерщiй!

І одразу почав моститися на вiз, а йому допомагали придворнi, товплячись бiля королiвськоi величностi, щоб прислужитися.

Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кiш, скiпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королiвськоi голови, а золотом тканi червонi пантофлi загубилися в сiнi.

Отож видирався бiдолашний король як мiг, але найбiльшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, вiн ледве совався, то наступав королевi на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлi в сiнi, спотикався i падав на короля i отак плутався в усiх пiд ногами, як п’яте колесо у возi…

Святе терпiння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.