Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Хай обвiють буйнi вiтри,

Вмие дощ тебе, небого,

Йди в широкий свiт далекий,

Бо нема в тебе нiкого!

IV

Такою була доля сирiтки Марисi, що мала волосся – як сонячне промiння, очi – як лiсовi фiалки, а в серцi тугу i жаль.

– Марисю, сирiтко, – каже до неi господиня, в якоi вона пасла гуси. – Чому ти не смiешся, як iншi?

А вона:

– Не можу смiятись, бо у полi вiтер зiтхае.

– Марисю, сирiтко! Чому не спiваеш, як iншi?

А Марися:

– Не можу спiвати, бо в гаях берези плачуть.

– Марисю, сирiтко! Чому не радiеш, як iншi?

А вона:

– Не можу радiти, бо сльозами-росами земля вмиваеться.

Отака була та Марися.

Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце бiля неi i спiвають:

Сирото-сирiтко,

Золота голiвко.

Очi наче небо —

Чого тобi треба?

А Марися гляне сумним поглядом на цих спiвакiв i собi стиха наспiвуе:

– Не хочу я срiбла,

Анi того злота,

Лиш верби я хочу

Бiля свого плоту.

Тодi пташки знову:

Сирото-сирiтко,

Золота голiвко.

Чи хлiбця, водицi

Принести напиться?

Їм вiдповiдае Марися:

Не хочу я хлiба,

Нi води краплини —

Тiльки менi треба

Рiдноi хатини.

Пташки щебечуть помiж собою, крутять голiвками, трiпочуть крильцями, а одна спiвае:

Сирото-сирiтко,

Золота голiвка,

Те, що хочеш, прохай,

Знайдемо то легко!

А Марися в домотканiй сорочинi складе худi рученята, простягне iх до пташок i каже:

– Моi пташенята,

Благаю одне:

Хай у снi до мене

Матiнка прийде!

І так не раз ставалося, що матуся снилася iй уночi.

Тихо-тихесенько, бiло-бiлесенько йшла вона через хату, наче мiсячний промiнь, i як промiнь огортала своiм сяйвом голiвку сонноi сирiтки.

Тодi Марисi снилося, що свiтить сонце i пахнуть квiти. Вона простягала руки до матусi i шепотiла увi снi:

– Ти прийшла, матусю?

А над нею голос солодкий i тихий:

– Прийшла, дитино.

А слова тi були схожi до тихого подиху.

Пригортаеться Марися до матерi й питае:

– І вiзьмеш мене з собою, матусю?

І тут же голос над нею ще тихiший i солодший:

Не пора ще i не час,

Хто розлучив – той злучить нас.

І тодi Марися каже на це:

– О, як тяжко чекати, матусю!

А голос:

Робота-турбота, i час промайне.

Жди, моя люба донечко, мене.

Тихо-тихесенько, бiло-бiлесенько мати зникала, як мiсячний промiнь, а сирiтка прокидалася iз зiтханням i бралася за роботу.