Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Працювала як могла, в мiру своiх сил, за той куток у чужому запiчку, за ту жменьку соломи, на якiй спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз iз бору, воду з криницi, а влiтку пасла гуси.

Люди в селi називали ii Марися гусятниця або Марися сирiтка.

Називали так рiк, називали два, аж зовсiм забули, що дiвчинка називалась Кукулинка i що вона дочка Кукулини, тiеi доброi жiнки, що хотiла рятувати Пiдземка вiд побоiв, коли вiн був пiдкидьком у злоi жiнки.

Та й сама вона, коли хтось питав ii: «Як тебе звати?» – вiдповiдала: «Марися сирiтка».

Левада, де сирiтка Марися пасла гуси, була пiд лiсом, досить далеко за селом, яке з давнiх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хлiба, а люди частiше були голоднi, нiж ситi.

Пiсок – вода, пiсок – вода.

Рiк урожай, а два – бiда…

На тiй нужденнiй травi, на тiй великiй водi годувались цiлi табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотiти крилами, гелготати i верещати, то на цiлу милю довкола було чути.

Усi дiти в селi мали роботу з цими гусьми, пасучи iх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.

Десь пiд вечiр табун роздiлявся на меншi табунцi, i кожен гнав своiх додому.

Тодi вже нiчого iншого не було чути в Голоднiй Вульцi, як тiльки:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!

А до того таке ляскання батогiв, наче весiлля iхало.

Довго ще пiсля заходу сонця на подвiр’ях i в хлiвчиках не затихало гелготання. Та й уночi бувало – нi з того нi з сього на всю околицю здiймався гусячий крик.

Але сирiтка Марися пасла своi гуси окремо, недалеко вiд лiсу. Їх було всього семеро, i господиня дуже добре годувала iх i не дозволяла гнати на спiльне пасовисько.

І справдi: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хлiба, чи через те свое сирiтство, Марися не любила анi бiгати, анi танцювати, анi гратися з дiтьми в «зайчика». Зате любила спiвати.