Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

А пiсеньок знала стiльки, що весь день щоразу iншу спiвала, i нiколи iх не забракло: то про те, як «Зосi хотiлось ягiдок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубае копитом могилу своему хазяiновi», то про зачаровану сопiлку, що говорила до пастушка:

Грай, пастушку, грай,

Боже, помагай!

То знову про те, як «Ведмiдь кудлатий ходив до вовчицi у свати», то про те, як «У бабусi був козел рогатий i дуже неслухняний», то про те, як «Сiрi лебедi летiли за море»…

Але найбiльше любила Марися спiвати пiсеньку про сирiтку, що скликала гусей додому, бо та пiсенька була наче про неi саму.

Коли над лiсом починала згасати вечiрня зоря, Марися вiдразу ж найголоснiше витягала тоненьким голосочком:

Ідiть, iдiть, гусенята,

Ідiть ви додому.

Нема мене приголубить

На свiтi нiкому.

Це була чудова пiсенька, i так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав i слухав, а часто й сльози з’являлись у нього на очах.

Хто навчив Марисю усiх цих пiсень – невiдомо, i коли б спитати ii про це, то вона й сама не знала.

Може, навчив ii пiсень шум чорного бору, може, луговi трави, що шепочуть тихi слова. Може, гаi, вкритi молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вiтрi, гомонить щось i гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами i була така дзвiнка, начеб саме повiтря спiвало.

Слухала, прислухалася сирiтка Марися до тих голосiв, забуваючи при цьому i голод, i холод, а коли вже сонце заходило, i треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетiв.

Їй навiть у голову не приходило, що з лiсових хащiв виглядали й дивилися на неi хитрi жадiбнi очi спритного Салка – того лиса, що жив у сусiдствi з Кришталевою печерою, i який, зробивши собi нору пiд поваленою сосною, вдавав iз себе пустельника, а тим часом з усiх бокiв винюхував, де б ухопити який ласий шматок…

Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунiв гусей, яких пильнували сильнi хлопцi, вiн уникав, надiючись на тих сiм гусок, що iх пасла Марися.

Спокiйно пасла Марися своi гуси, нiчого не пiдозрюючи. А як тiльки смеркалося, гнала свiй табунець додому. Єдиним ii помiчником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дiвчинку й цiлими днями просиджував коло неi на левадi.

Салко вiдчував до цього Гася велику вiдразу.

– Поганющий псисько! – говорив вiн собi не раз, плюючи i бридко кривлячися.