Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

В розбудженому зi сну селi заскрипiли журавлi колодязiв, заревла худоба, йдучи на ранкову пашу, а понад солом’яними стрiхами почали пiднiматися пасма синього диму, знак того, що господиня витрясла ще трохи торiшньоi муки i варить затiрку для сiм’i: кип’ятить воду, сипле трохи муки, додае сироватки, солить, наливае у миску i кличе:

– Ану, дiти, ходiть iсти! На тобi ложку, Ягно! Поспiшай, Мацусю, бо Вiцек з’iсть за тебе. Ану, швидше! Два рази сьорбай, а раз ковтай та жени гуси, поки ще роса не спала.

За хвилину чутно було голосне ляскання батогiв i погейкування тонких дитячих голосiв:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля!.

На пiщанiй дорозi збиваеться курява, крик гусей змiшуеться з вигуками пастушкiв, у повiтрi широко розноситься ляскання батогiв, а над усiм цим гамором бере гору пронизливий крик старостиного гусака, який, махаючи крильми, iде попереду стада, наче вождь поперед вiйська.

Вiд одноi хати поспiшае на луку пiд лiс невеличкий табунець гусей: чотири бiлi, три сiрi. За гусьми йде сирiтка Марися в домотканiй сорочинi, в синенькiй спiдницi, боса.

Коло дiвчинки бiжить малий жовтий песик, весело помахуе хвостом i погавкуе на гусей, коли яка хоче вiдбитися вiд гурту.

З таким добрим помiчником Марисi не треба й батога до свого табунця, i вона тримае тiльки вербовий прутик. Вербовий прутик тримае, бiлу росу збивае i солодко спiвае:

…Служила сирiтка, гусеняток пасла,

А iй помагала та зiронька ясна.

Служила сирiтка за хлiба шкорину,

А iй помагало сонечко щоднини!

Гиля, гуси, гиля!

Спiваючи, Марися прийшла на луку, сiла на горбку, а табунець ii ходить коло неi, гелгоче i поскубуе молоденьку травичку.

Вiрний Гасьо оббiг iх раз, другий, тут скубнув сiру гуску, що надто далеко вiдiйшла, там на бiлу гавкнув, щоб трималася гурту, потiм лiг на краю луки i дивився в лiс. Дуже пильний пес був цей Гасьо.

Близький лiс своiм верховiттям прихильно хилився до сирiтки i щось таемниче шепотiв, наче обiцянку, що завжди буде пiклуватись про неi.

З протилежного боку вузьким горбкуватим клином на пасовисько забiгав лан пшеницi i колосками кланявся лiсовим деревам, слухав iхнього шелесту, дiзнавався про рiзнi новини, – а тодi знов колоски хилилися вiд лiсу до своiх, до дальших колоскiв, щоб переказати iм, про що гомонiли мiж собою лiсовi дерева.