Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

– Кукулина?… Он як, добродiйко ти моя… А ми ж знайомi! А ти, дiвчинко, не хто iнша, як та мала Марися, що то оченята жмурила, то ронила срiбнi сльози тодi, коли злюща баба мало не вбила мене? Ой, королiвно моя! Ото ж ми зустрiлися! Ото щаслива доля звела нас! Кажи, наказуй, що менi робити, щоб допомогти тобi в цьому важкому горi?

Але Марися, згадавши про свою халепу, ще сильнiше почала плакати.

– Нi-нi! – говорила, плачучи. – Нiщо не втiшить мене…

Стояв перед нею Пiдземок i, поклавши люльку на плече, заспокоював ii найщирiшими словами:

– Шкода, – говорив, – твоiх голубих оченят, панночко, на такий гiркий плач.

А Марися:

– Я не панна, я сирiтка Марися.

– Тим бiльше хочу допомогти тобi, що ти сирота. Заради Бога, досить слiз! Де ж хата твоя?

– Нема в мене хати! Господиня, в якоi я пасла гуси, вигнала мене.

– Ото лиха, нечесна жiнка! – сказав обурено Пiдземок. А Марися швидко:

– Нi-нi, це я погана, це я нечесна! Через мое недбальство лис подушив усi гуси. Ой, гусоньки моi, гуси! – заголосила з новою хвилею жалю i, знову затуливши рученятами очi, заридала.

Прибрав Пiдземок рученята вiд обличчя дiвчинки i каже:

– Плач нiчого не поможе. Треба вертатися додому.

– Нi-нi! – повторила Марися ще жалiбнiше. – Не можу, не хочу вертатись! Пiду свiт за очi… У лiс пiду. Пiду, куди очi дивляться.

– А що ж ти думаеш робити в лiсi? Свiт – це ж не грядка, щоб обiйти його довкола. Навiщо така покута?

Тут вiн почав смикати своi сивi вуса, подивився в землю i згодом сказав:

– Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господинi за гусей… Багато iх було?

Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:

– Що менi з того, як уже вони неживi? Як подушенi, побитi? Ой, лишенько мое!

Бачачи такий великий i невтiшний жаль, Пiдземок задумався i дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса.

Нарештi сказав:

– Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.

Почувши це, Марися швидко пiдвела личко, засвiтились оченята – двi блакитнi зiрки, в яких загорiлась надiя, i спитала:

– А вона добра?

– Бачу, що ти розсудлива не по роках, – вiдповiв Пiдземок, – бо не питаеш, чи вона сильна, а тiльки, чи добра.

І справдi, що варта сила без доброти? Нiчого i ще менше. Отже, коли так пiдбадьорюеш мене своiм добрим розумом, то вирушаймо в далеку i трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирiтськi сльози заслуговують на розраду i всiляку допомогу.