Про Роля, Муню і Порфірія. Дитячі оповідання

За кiлька хвилин схвильований Митько наздогнав Тихона, i вони разом, наче нiякого футболу в iхнiх планах не було зовсiм, пiшли визволяти з полону невiдому iм поки що iстоту.

Окрiм лома, вони про всяк випадок прихопили металевий ланцюг, великий молоток та iржаву пилу – а раптом доведеться захищатися? І от озброенi до зубiв хлопцi взялися вiдкривати ящика. Ще на початку стало зрозумiло, що там сидить доволi велика мовчазна iстота… Коли всi цвяхи було подолано, Тихон тремтячими руками пiдняв кришку… i обiмлiв. Вiн не повiрив своiм очам.

В ящику сидiв переляканий пе-лi-кан! Так-так, без жодних сумнiвiв – пелiкан! Як, чому i звiдки – це, мабуть, так i залишиться таемницею.

І що ж було робити з цим дзьобатим? Митько жив у квартирi – туди з пелiканом нiяк. Хоча очi хлопця аж палали вiд бажання стати власником диво-птаха. А ось Тихон одразу згадав про свою потаемну кiмнатку на даху будинку. Зазвичай вiн ховався туди, аби вдосталь помрiяти та почитати книжки. Та тепер горище повинно було стати надiйним укриттям для його нового друга.

Без зайвих роздумiв i зволiкань хлопець оголосив, що пелiкана забере собi та сам про нього попiклуеться. Митя, хоч i не без заздростi, але це рiшення пiдтримав i оскаржувати не став. А ще, на прохання Тихона, пообiцяв нiкому не розповiдати про iх екзотичну знахiдку.

Так Тихон iз пелiканом почали жити пiд одним дахом. Хлопчик назвав нового друга Порфирiем – Тихону завжди подобалися дивнi iмена, до того ж, на його думку, пелiкану воно страшенно личило. Щоб прокормити Порфирiя, хлопець рибалив, i зазвичай спiйманоi iм за раз риби птаху вистачало на кiлька днiв.

Коли пiсля рибалки Тихон залiзав на горище, i побачивши його, пелiкан починав радiсно горкотати та плескати крилами. Хлопець швидко зрозумiв, що лiтати птах не вмiе, адже усi його спроби злетiти завершувались незграбними падiннями. «Можливо, крила пошкодив чи не навчився лiтати у дитинствi», – гадав Тихон i з ще бiльшою турботою ставився до cвого зворушливого приятеля.

Увечерi Тихон залiзав на горище, щоб почитати при свiтлi гасовоi лампи улюбленi книжки, а Порфирiй лягав бiля його нiг i спостерiгав своiм дивним жовтим оком за кожним його подихом i рухом.

Пелiкан не любив вiдпускати хлопця, i коли тому наставав час повертатися додому, намагався зупинити його, хапаючи дзьобом за штани.

Аби батьки не викрили пернатого гостя, Тихон час вiд часу з поважним виглядом наголошував, що горище – його потаемне мiсце, куди нiкому окрiм нього, заходити «зовсiм!» не можна.