Сюрпризи долі

За пару хвилин вiдразу завiтали Оленинi батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та iхнiм сином – Стефаном молодшим. Останнiми прийшли Олесь з Олесею.

– А де наш Жорж?! – у дверях вигукнув Олесь.

– Скоро прийде, – сумно вiдповiла Олена.

– Не хвилюйся, не пропаде твiй суджений, у нього багато роботи, – поцiлував господиню Олесь.

– Сiдайте до столу, – штучно весело промовила Олена, а наш татко приеднаеться пiзнiше.

Усi розсiлися. Спочатку пролунали тости вiд найстаршоi генерацii, потiм вiд кумiв, а Жорж усе ще не повернувся.

Олена не знаходила собi мiсця, не чула жодного побажання, все вiдбувалося як у туманi. Час вiд часу непомiтно виходила на кухню i намагалася додзвонитися до чоловiка. Найбiльше ii хвилювало те, що телефон увесь час був вiдiмкнений.

Жорж повернувся, коли гостi покiнчили з гарячими стравами.

– Amici, diem perdidi [4 - Друзi, я загубив день (з лат.).], – артистично вигукнув Жорж, сiдаючи за стiл.

– Де ж татко так забарився? – запитала мати.

– Лiпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усi нерви з’iли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя i кожним словом чоловiка. Їй здалося, що його очi забiгали пiсля запитання матерi, бо швидко перевiв розмову в iнше русло.

– Єдина приемнiсть вiд нинiшнього дня – перемiг одного зарозумiльця.

– Хiба хтось наважився з тобою змагатися? – пiдхопив Олесь.

– Був один i намагався переконати всiх нас у бездоганностi власноi писанини. Зухвалець навiть наполягав на презентацii своеi книжки в «Омфалi», та щоб туди потрапити, необхiдно пройти крiзь вузьку рамку, а вiн туди аж нiяк не вписуеться.

– А як тобi вдалося перемогти? – не вгавав Олесь.

– Це один з моiх найлiпших ходiв. Я починаю доведення вiд супротивного i бездоганно висвiтлюю недолугiсть зухвалого мислення.

– А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? – запитала Катруся.

– Amicus Plato, sed magis amica veritas [5 - Платон менi друг, та iстина дорожча (з лат.).]. Це неприпустимо, наша трибуна проповiдуе лише чисте i високе мистецтво, i якщо ми дозволимо однiй бездарi, то за нею прийде наступна, i наш клуб втратить первинне призначення – охороняти справжню лiтературу вiд усiлякого мулу.

– І чим це все закiнчилося? – поцiкавилася Марина.

– Нiчим надзвичайним, я просто здер з нього шкiру i повiсив ii на привселюдний огляд.

– Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсiем? – перелякалася Олена.

– А хто такий Марсiй? – запитав Петро.