Чарівник країни Оз

Залiзний Лiсоруб попросив Доротi покласти в кошик маслянку:

– Це на випадок, як я ненароком потраплю пiд дощ, – пояснив вiн, – бо можу знову заiржавiти, i тодi маслянка стане в нагодi.

Подорожнiм поталанило, що до iхнього товариства долучився Залiзний Лiсоруб, бо невдовзi вони опинилися в таких хащах, де гiлля так густо i низько сплелося над дорогою, аж геть загородило шлях. Тодi Лiсоруб зняв з плеча сокиру й заходився рубати, та так вправно, що невдовзi прорубав прохiд у суцiльних заростях.

І товариство подалося далi.

У якусь хвилину Доротi так глибоко замислилася, що й не угледiла, як Опудало вкотре оступився на вибоiнi i гепнувся сторчголов у канаву при дорозi. Йому навiть довелося гукнути на допомогу.

– А чому ви ямки не обходите? – запитав Залiзний Лiсоруб.

– Бо розуму бракуе, – вiдповiв Опудало люб’язно, наче й не сталося нiчого. – Бачте, голова у мене напхана соломою, i саме тому я й крокую до Великого Чарiвника, щоб вiн i менi дав дрiбки розуму.

– Зрозумiло, – кивнув Залiзний Лiсоруб. – Утiм, розум – не найголовнiше у цьому свiтi.

– А у вас вiн е? – поцiкавився Опудало.

– Зараз у мене голова порожня, – скрушно зiтхнув Залiзний Лiсоруб. – Та колись у мене був розум, було й серце, отож я знаю, що таке мати розум i серце. Але зараз я передовсiм обрав би серце.

– А це чому? – вразився Опудало.

– Ось я повiдаю вам свою iсторiю, i ви самi зрозумiете чому.

І поки вони йшли лiсом, Залiзний Лiсоруб розповiв iм ось що:

– Народився я в сiм’i лiсоруба, який заробляв на хлiб тим, що рубав лiс та продавав дрова селянам.

Коли я вирiс, то став лiсорубом теж. А коли мiй батько помер, то я узяв на себе всi клопоти про свою стареньку матiр. А коли i ii не стало, то вирiшив я оженитися, щоб не залишатися сам – один як палець.

І була серед селянок одна дiвчина – така вродлива, що я вiдразу ж закохався в неi усiм серцем. Вона ж пообiцяла вийти за мене, коли я зароблю удосталь, аби поставити нову хату для нас.

І я заходився щосили бiля роботи. Як на те, дiвчина жила у однiеi староi, яка нiяк не хотiла ii вiдпускати, бо була до того ледача, що хотiла, аби дiвчина доглядала за нею, куховарила для неi та поралася по хазяйству аж до самого ii скону. І пiшла стара карга до Лихоi Вiдьми Сходу, пообiцявши тiй двiйко овець та корову, аби якось завадити нашому весiллю. Вони зговорилися, i Лиха Вiдьма заворожила мою сокиру.