Чарівник країни Оз

Дерев’яна хатинка, в якiй вони жили, була маленька, бо деревину доводилося везти здалеку хурами. Невелика хатинка мала чотири стiни, долiвку й дах, якi разом складали одну-едину кiмнату, а в кiмнатi тулилася стара iржава грубка, а ще буфет для посуду, стiл, три чи чотири стiльцi та два лiжка: одне бiльше – для дядечка Генрi та тiтоньки Ем, – в одному кутку, а менше, для Доротi, – в iншому.

У хатинцi зовсiм не було горища, та й льоху теж, якщо не вважати за льох невелику схованку пiд хатиною на випадок урагану, куди всi могли б укритися, якби здiйнявся один iз тих лютих смерчiв, що часом трапляються в цих краях i здатнi змести на своему шляху навiть i бiльший будинок.

Тому просто посеред кiмнати була ляда, а пiд лядою – драбина, яка вела вглиб темноi схованки.

Коли Доротi виходила з дому, то навкруги, скiльки сягне око, стелилася безмежна сiра прерiя. І куди не поглянеш – анi деревця, анi хатинки – до самого небокраю оку нi за що зачепитися.

Пiд пекучим сонцем орана земля запеклася, всiялася трiщинками, навiть травинки пожухли i тепер були не зеленими, а такого ж попелястого кольору, як i все довкола. Колись дерев’яну хатинку було пофарбовано, та на сонцi фарба взялася пухирями й облущилася, а рештки фарби змили дощi, i тепер хатина виглядала сiрою та непривiтною, як i земля й трава.

Коли тiтонька Ем уперше сюди потрапила, вона була в’юнкою доладною молодицею. Та сонце й вiтер змiнили ii також.

Вони загасили веселi iскринки в ii очах, залишивши iм усе той же сiрий i безрадiсний колiр, вивiтрився рум’янець на щоках i червiнь на вустах, i вони теж посiрiли. Вона й сама неначе всохла i вже нiколи не посмiхалася.

Доротi була сиротою i коли вперше приiхала до них, Ем з незвички аж здригалася вiд дитячого смiху. Вона зойкала й хапалася рукою за серце кожного разу, коли чула дзвiнкий дитячий голосок, i тiльки чудувалася, чому тут може радiти маленька дiвчинка.

А дядечковi Генрi й поготiв було не до смiху. Зранку й до вечора вiн працював у потi чола i що таке радiсть – зроду не вiдав. Вiн також був увесь сiрий – вiд довгоi сивоi бороди до запилених шкарубких черевикiв. Вигляд у нього був суворий та невiдрадний, i здебiльшого вiн мовчав.

Єдиною вiдрадою ж для Доротi був Тото. Це вiн не давав iй нудьгувати та скрашував сiрiсть буденщини. На вiдмiну вiд усього iншого, Тото був не сiрий, а чорний.