Шхуна «Колумб»

– Зовсiм – нi, бо в цiй калабанi, мабуть, е малярiйнi комарi, на нiч тут лишатися не слiд.

– Але ж на островi про хворих на малярiю нiчого не чути.

– Це не значить, що тут нема малярiйного комара. Анофелес може жити i без малярii.

– Але коли комар не мае в собi зарази, значить, вiн не страшний.

– Ти права, але я, як ти говорила маленькою, правiший. Берегтися треба. По-перше, ми не знаемо, чи тутешнi комарi безпечнi, а по-друге, досить з'явитися одному малярику, щоб хвороба поширилася тут.

– Поки що, татку, можемо не сперечатися.

– Правильно. А коли тут буде органiзовано промисел, то всi цi калабанi знищимо або заллемо iх нафтою, напустимо в них гамбузiй, i малярii тут не буде.

Не припиняючи розмови, почали працювати. Насамперед професор хотiв подiлити, з допомогою рулетки, поверхню горба та навколишню мiсцевiсть приблизно на вiддалi до ста метрiв вiд його краiв на квадрати по десять тисяч квадратних метрiв у кожному. Таких квадратiв мало бути дванадцять, тобто вони мали зайняти сто двадцять тисяч квадратних метрiв, або дванадцять гектарiв.

На цiй площi професор хотiв розкопати грунт, намiтивши для цього мiсця для тридцяти двох маленьких шурфiв. Кути кожного квадрата вони позначили ямками.

Не поспiшаючи, години за пiвтори батько з дочкою майже наполовину розмiряли квадрати. Тим часом сонце починало припiкати. Професор скинув кiтель, залишився в спiднiй сорочцi, роззувся i ходив босий. Люда смiялась, от якби його таким показати в унiверситетi на кафедрi.

Вона шкодувала, що не захопила фотоапарата.

– А хто це до нас iде? – промовив професор, подивившись убiк. – Здаеться, ця людина несе фотоапарат.

Люда, глянувши в той бiк, куди показував батько, побачила високу людину з футляром на ременi через плече, як то звичайно носять фотографи.

Це був Анч. Вiн ранком з'явився в Соколиний разом з iнспектором, познайомився з рибалками, потiм довiдався, куди пiшов професор Ананьев, i подався в тому самому напрямi.

Вiн шукав зустрiчi з людиною, задля якоi приiхав на цей маленький острiв. Пiдiйшовши досить близько, побачив, що його помiтили, i заспiшив до професора й Люди. Вiн привiтався, одрекомендувався, сказавши, що прибув сюди лише вчора з дорученням редакцii зробити фотонарис про рибалок Лебединого острова та про острiв.

– Тут я довiдався про вашi вiдкриття i, звичайно, не можу не зафiксувати цiеi подii. Сподiваюсь, ви дозволите.