Ангели помсти

Їi тiло гнучке i красиве, з вишуканим викликом, що не породжував анi фантазii, анi бажання, його приемно було розглядати, але погляд знову i знову повертався до ii зелених очей, якi навiть не закликали по-жiночому, а були просто вiдвертими i чесними. Принаймнi так видавалося. Марго нiчого не приховувала. Навiть того дня, коли вона заговорила про зраду. Нi з того нi з сього. І менi вiдразу чомусь захотiлось смiятися, стенути плечима i сказати, що он, мовляв, iх би це зацiкавило: Ульяна i Пономаря. Он вони i зараз стоять, середнього зросту, широкоплечi, з вовчими незалежними поглядами.

Обидва патлатi. Ульян з вигорiлим каштановим, а Пономарь з пшеничним вiд природи волоссям. Обидва мовчазнi – значить, сьогоднi танцi пройдуть без особливих пригод та ексцесiв, як любив жартувати той же Ульян. Якщо вони говорять без угаву i все лiве, то знай, що щось намислили i надумали такого, що жодна голова у нашому мiстечку не придумае. Недарма iх цигани обходять десятою дорогою. Старi циганки у рясних спiдницях плюють iм у спину i хрестять повiтря, примовляючи до цього дiйства: «Чорти! Чорти! Чорти!» А зараз вони стоять, засунувши руки в кишенi. Пономарь кусае щоку, а Ульян тупо розглядае синю пачку «Експреса». Але обидва бачать Марго, яка йшла вiд зеленоi будки тиру; цигани i безногi рушили вiдразу з iншого боку, вiд ресторану, з глибокоi синьоi арки школи пiд номером два. Хтось покликав мене: «Венька!»

Спочатку я подумав, що це клятуща спека розтопила в моiй головi кавалки мозку. Потiм зрозумiв, що вiд хвилювання сповз зi стола i почав якогось бiса ритися у пластиковому синьому вiдрi для смiття, з купами пошматованих, наче висланих з того свiту, депеш.

Я подивився, рiжучи очима упоперек стола, на загратоване, у виглядi сонця, вiкно. Тiльки тодi зрозумiв, що дивлюся на вiкно крiзь грановану склянку з чаем, з цейлонським ярличком. Такi до нашого мiстечка не завозять. І в цих краях мало знайдеться людей, якi будуть у таку спеку хлебтати чай. Швидше, кисле пиво та дешеве яблучне вино, що вiдгонить гноем та дихлофосом. Дивлячись на бурштиновий простiр, що колисався у загратованому вiкнi, я подумав, що повинен встати i зупинити ii, Марго. У менi наче жив хтось iнший, спраглий та ненаситний, який кожного дня пошепки перед люстром повторював ii iм’я. Я дивився на порожню сiру вулицю, на край парковки, на кiнотеатр, повний у вихiднi трiскучих сектантiв та баптистiв, на мiсто з несподiвано незнайомими людьми, котрi вийшли з iншого сторiччя.