Ангели помсти

Я дивився в цей кольдкремiв порожнiй простiр, з причепленим кутиком десертноi кав’ярнi, де тепла крем-сода, безкiнечна балаканина мiсцевоi молодi за чашечкою розчинноi кави, з одного боку, а з iншого – банда Ульяна i Пономаренка: Черевик, Вишня, Кабан, Пономарь-середнiй, – розвалившись, обговорюють чергову оборудку, яка нiчим iншим не закiнчиться, як бiйкою, жорстокою i короткою. В кушпелиннi вилинялого передвечiр’я я побачив двi постатi, що, сутулячись, на дерев’яних ногах шкребли асфальтом, тихо, впiвголоса перемовляючись.

Цi два вовки знали, що я завжди пантрую зi своеi схованки, але вони були нахабними, нiчого не боялися, i я iх ненавидiв. Ненавидiв не менше, анiж любив Марго, яка мiсячним променем вплуталася у iхне паскудне, нiкому не потрiбне життя. Ось вони зупинилися. Сiли на металевий паркан. Сидiли там набурмосенi, мов молодi пiвники; стримiли на тому мiсцi, де завжди ворушилася сонячна пляма. Вiтер обдував вилиняле мiсце з року в рiк, з року в рiк… Вони перемовлялися мiж собою, скупо вириваючи слова, а потiм розвернулися i пiшли прямо на вiкно; я зрозумiв, що Ульян щось передав Пономарю, наймолодшому серед усiх братiв. До речi, з вини цих двох корешiв мiй брат Силка скнiе нинi дiльничним у далекому Глобинi. Те, що перекочувало з рук Ульяна до рук Пономаря, було для мене знаком, сигналом, i час натягнувся сталевим ланцюгом, стримуючи дикого звiра, який спав у менi довго, довго, довго… Але я знав, вiдчуваючи, як розпускаються, ростуть у грудях полiпи, набрякають соком нездiйсненних мрiй, бутонами вилазять iз зашпори, – я розумiв, що сидьма тут сидiтиму, пришпилений до своiх обов’язкiв. Я, блаженний до безумства, убивав свiй час, настирний i глупий, нудний, як снiданок самотностi на свiтанку, прiсний, як степ, якщо на нього подивитися з урвища на краю цього мiстечка, з двадцятьма, чи вже нинi тридцятьма, тисячами душ. Сьогоднi заходили серед ночi Джафар i Будулай, i вони попередили, що нiкому з ментiв не треба у це встрявати, якщо я, звiсно, не пам’ятаю шiстдесят восьмого, а якщо у когось протрухлявiлася пам’ять, то нехай тобi брат нагадае шiстдесят восьмий. Ми всi добре знали шiстдесят восьмий. У мiстi всi знали про тi подii. Про це менi говорив Жора Стрижак, наш стукач, який зогнив вiд раку, обростаючи якоюсь коростою.

Колись то був майже двометровий красень. Вiн, напевне, був першим, хто принiс у цю краiну слово «марафет».

Я вже наперед знав. Тому не спав цiлу нiч: курив, пив.