Ангели помсти

 – Але не вв’язуйся не в свое дiло, – швидко додала вона i розвернулася до мене, вiйнувши спiдничкою, показуючи своi стрункi, що аж дзвенiли, ноги.

– А з якого дива ти вирiшила, що це не мое дiло? – розкурюючи вогку сигарету, звернувся я до неi.

Вона продовжувала возитися з квiтами, говорила через плече. Нарештi розвернулася. Марго взагалi добре трималася – холодно i невимушено.

– Ну, не знаю. Ти видний пацан. Молодий. Красивий. А тут такi дiла. Тобi може перепасти найбiльше. Скажи, якого бiса?

Я затягнувся кислим димом.

– Ти менi подобаешся, – сказав я.

– Брешеш, – сказала Марго, витягла «Данхiл», пiдкурила. – Це я в тебе закохана. Як побачила тебе вперше, так вiдразу сказала собi: ти пропала.

Я подавився димом.

– Чого це ти… Але… Але… – Марго закрила око i допомогла собi рукою, зовсiм як доросла.

– Це правда, що дiд нiкого не пiдпускае i на десять крокiв?

– Угу, напевне, – Марго кокетувала, закинувши догори голову i випускаючи цiлий потiк голубого диму. – Але не мiряйся.

– В яких дiлах?

– В будь-яких, тебе уб’ють ранiше, нiж ти надумаеш мене поцiлувати, – дзвiнко засмiялася.

– А що сьогоднi робиш увечерi?

– Я?! Буду на танцях.

– Зустрiнемося?

– Авжеж. Тiльки пiсля десятоi я баiньки. У Джулаiв комендантська година.

Вона взяла вазу з хризантемами i пiшла до високого ганку.

Станцiя з колiями, зi свистками електропоiздiв, тоненькими струмочками диму в небо. Жовтi вогнi пливуть рiдким киселем, проповзають очима безликi горби вагонiв, вiдходячи в сизу дiрку до переiзду, i видавалося, що там-от починаеться зовсiм iнша краiна, не схожа на нашу, – таке вiдчуття з’являлося в дитинствi й нiколи не вiдпускало.

Зараз ми сидимо вночi, в серпнi, i, крiм трiщання цвiркунiв, нiчого не чути. Ми капiтани. Ульян, Венька, я i Пономарь. У нас урочистий празник, як на уроцi фiзкультури, намагаеться жартувати Кабан. У нього i жарти iдiотськi, i сам вiн придурок. Ульян дивиться поверх гори велетенських колод. Видно його бар. Кабан плюе крiзь зуби, блискае фiксами, чвиркае через нижню губу. А ми вдивляемось у жовте вариво залiзничного вокзалу. Нiч стовпами пробивають сигнальнi вогнi. Вiдгудiв, трiскаючи камiнчиками по рейках, поiзд. За пiвгодини пройде останнiй, на Москву, i тодi мiст провалиться у теплу чашку нiчного серпня. Сьогоднi ми вирiшили ганашити хачикiв. Вiдразу, щойно Ульян серйозно домовиться нарештi з Джулаем. На диво, ця маленька сучка, з рожевими щiчками, в бордовiй майцi, сама почала проситися.