Ангели помсти

Ми вiдмовили, вiрнiше, я, Кабан i Венька. Вона продовжувала якось ненав’язливо, як нiхто з наших дiвчат, повторювати свое прохання. Це бiля двору, а у вiкнi я бачив кремезну тiнь Джулая. Ми не хотiли брати ii, кожен зi своеi причини. А Ульян мовчав. Але я знав, що вiн напружено думав, i справа тут не лише в Марго. І я сказав:

– Перестань собi сушити голову. Воно саме випливе.

– Ти думаеш, я через неi?

– Якоюсь мiрою. Не зовсiм.

– Ми з Пономарьом не розумiемо, як вона може бути в курсi справ Джулая? Інститутка, мать твою…

– Я тобi кажу – менше думай.

– Отож.

– Отож.

Ми закурили i почекали, коли в сигнальнiй будцi загориться вогник. На тому кiнцi зяяла чорна дiра i було, як у дiжцi.

Ми сидiли, копирсаючи подрiбнений гравiй носаками кросiвок у центрi, бiля пам’ятника Ленiну, в парку, i роздумували вголос, що рокiв так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами.

Шикуватиме в джерсi й питиме мiнеральну воду «Боржомi», додав я. Кабан засунув своi клешнi у кишенi спортивних штанiв i почав збивати пилюку замшевими кросiвками.

– Бля, ти iх тiльки одягнув, – сказав Пономарь.

– Нiчого, новi купить, – спокiйно резюмував Хохо. І тiльки тодi я помiтив, що Венька кiлька хвилин за кимось спостерiгае в каштановiй алеi бiля гастроному.

– Венька, ти нiчого менi не хочеш сказати? – запитав я i подивився у темну каштанову алею зi свавiльними тiнями, що шмигали там.

– А ти не здогадуешся, ага?

Я не знав, що говорити, але коли мовчиш, то не набагато краще. Потiм, коли всi наче по командi повернули у мiй бiк голови, я не дивився на них, а, вiдчуваючи спиною iхнiй запитальний поклик, вивчав темну алею. Я рушив першим. Пiшов червоним гравiем, пiдчепивши дорогою носаком бiлi канни бiля пiднiжжя пам’ятника вождю.

Хтось бiля кiнотеатру завив, i Кабан тицьнув дулю. Квакнуло i заглухло.

– Пiдарюги! – заверещав Кабан.

– Закрий хавло, – сказав Пономарь, закурив i, кусаючи щоку, вимiряв траекторiю, де ми рухалися одне одному назустрiч – Марго i я.

– Обережнiше, – сказав вiн i незворушно подивився на зелену стiну парку. Решта, що лишилася сидiти на лавцi, перiодично спльовуючи, думала про пляж на Голубисi.