Ангели помсти

Приходить осiнь, з паленим листям, з оксамитом у деревах, короткими днями, i я завжди о такiй порi печально про когось думаю, i з часом я все частiше згадую Марго, з гнучким пiдлiтковим тiлом, блискучими зоряними очима, нiжною, але дорослою посмiшкою, i Джулая. Так, ви скажете, що про живих чи про тих людей, якi поруч, нiколи так не думають, i, можливо, я погоджусь, але нiколи не вiзьмуся сперечатися. Дурна справа – ганятися за своею печаллю, але iнодi з тiеi печалi ми живi. От i зараз я дивлюся на Марго й Ульяна, i вони бовтаються в слiпучому колодязi болю.

І я повторюю це безперестану, наче закляття, наче пiсню. А коли втома вiд життя проходить, знову хочеться жити, рухатись, думати, любити. Цей залишок незатишноi пам’ятi в’iвся, потягнувся вiдтодi, коли я, мiй брат з шiстьма мiлiцiонерами i Моргуном попали пiд обстрiл солдатiв пiд командою Глушковського. Четверо з шести загинуло. Двое вiдразу, двое по дорозi, ще в санiтарному тарантасi Олешка. А Моргун лишився жити ще до четверга. Потiм несподiвано помер на ранок, у повнiй безпам’ятi забухтiв тарабарщину, доки якась баба в коридорi не сказала, що вiн молиться Боговi. Так, вiн прожив до полудня, рiвно до другоi години, бо перед цим приходила тiтка i лишила менi свого годинника марки «Слава», а лiкар наказав приймати синi пiгулки щогодини. А потiм щось трапилося. Нi, не тодi, коли приходила тiтка, а тодi, коли баба в коридорi сказала, що Моргун молиться Боговi. Щось дiйсно трапилось. І я чомусь попросив у Бога, кривлячись вiд огиди, бо нас так учили, розумiете, щоб вiн мене вiдразу зробив полковником мiлiцii. Моргун захрипiв. А санiтарка, як менi спочатку здалося, бубнiла над ним, але пiзнiше я зрозумiв: то молилася зовсiм не смердюча скотарським гноем санiтарка Нюська з Вишнякiв, а Моргун, i менi зробилося соромно через те, що я так обережно думав про Бога, хоча мине багато часу, i буду далi про нього думати обережно. Самi розумiете чому. Вiдчинене наполовину вiкно впускало запахи, звуки. Хтось iз довгим iнтервалом б’е об метал, можна було уявити, як невидимий заносить у повiтрi руку з молотком, довго чекае, а потiм опускае з садистською насолодою. А я лежав напроти, через тонку фанерну стiнку, в сусiднiй палатi, стiна в одному мiсцi пробита i заклеена газетами. З мiдного рукомийника крапля за краплею збiгала вода, дзвiнко розбиваючись об дюралеву миску, а Моргун кричав, щоб виключили звук.