Ангели помсти

Пацанячi мiзки, сказав би убiенний Жора… Опаловий гриб пiднявся на бiрюзовою водою. Вона випiрнала, широко розгрiбаючи скляну чистоту води, з сiрими парашутиками кульбаби над куцими хвилями, а коли вийшла, стояла зовсiм гола, з задертими вiд напруження грудьми, лише червонi кола навколо брутально нагадували, що перед вами жiнка. І я думав о тiй порi про втрату. Про ii думки, про ii почуття – менi не хотiлося. І ще пiзнiше, коли вона довгою золотистою рибиною лежала, притиснувшись до мене, наче маленька еврейська принцеса, вигнана з дому.

Тодi я вiдскакував i мiг годинами спостерiгати ii рухи, як вона гризе нiготь. Марго покусуе травинку, дивиться зеленими очима. Так, погляд у неi був особливий. Марго у малолiтствi своiм мрiяла про Маямi, Нiццу, Боба Дiлана, а лишалися штопанi, з бабською бубною, рейтузи. Навколишнi, якi огиналися у фатальному майбутньому, зникали, щоб нiколи не повернутися. Марго бiльше не вiдчувала, але не тому, що молодiсть у цiй краiнi – гнилозуба. Що там було у помаранчевих очеретах? Нам треба було вiдчувати, але Марго втискала голову в плечi i мовчала… Небо пливло рiвно, спокiйно лягало чистою рiкою, i наше озеро видавалося калюжею. Тiнi, завжди сполошенi, рябiли, повзали пiд нашими тiлами, i свiт, до озонового подиху чистий, як дитяча долоня, лягав перед нами: чистий степ, без жодного людського руху, жодна дорога не рiзала його, хмари, коли потягнутися, можна торкнутися iх вологих, розтрiпаних i змарнiлих бокiв пальцями, – i все це вело кудись, гублячи нас, лишаючи нас на цьому горбку, мовби вiчнiсть нахилилася i заглянула нам в очi. Так, попiл надiйно приховував втрату i правду. Ми лежали на пагорбах, де вмерли вiки, зламавши ноги об цi неприступнi гори валунiв, глини i води, з морськими водоростями, рiчковими чайками. Пiзнiше вона вiддаватиметься з голубиною покiрнiстю, я не чутиму запахiв, звукiв. А коли лежатиму проти неба пiд сонцем, вiтром, пiд листом, що сипатиметься додолу, розумiтиму, що думки моi далеко вiд неi, i взагалi, я не думаю анi про неi, анi про те, що трапилося цим серпневим днем. Через багато рокiв я назву це Провидiнням. Саме так… А зараз ми зупинилися в невеликому будинку у два поверхи: з цiеi гори починався заповiдник, який би нагадував глушину, аби там не пробiгали брунатнi, з обiдраними боками лосi, а вiд поселення вiтер не доносив свiжий запах прiсноi води i риби.