Ангели помсти

А Марго щось поговорила, потiм сiла у червонi «Жигулi» i тю-тю, поiхала. А машина у неi була з казенними номерами, не iнакше батька. Далi ми всi чули гучну музику. А Джулай нiколи музики не слухав. Хiба як перебере самогону i реве биком якусь ахiнею. Потiм пiд’iхала «Волга», а може, водночас. Може i таке бути. Батрак, ii братик, iздив на чорнiй «волжанi». А коли взяли ювелiрну лавку Бiлявського, а тим паче ощадкасу, то той Батрак такi «фiтiлi запалював», куди нам. Грошей кури не клюють. От що я можу сказати: у лавцi Бiлявського торгували дорогими французькими парфумами.

Половину розбили, коли стрiляли, тому, коли менти приiхали, сморiд не тiльки вiд кальсонiв Бiлявського стояв. Так отаких два фанфурики знайшли на подвiр’i у Джулая. Силка йшов, зупинявся, нюхав. Вузенька вуличка, котра в народi називаеться Сраною, вела на гору. Собаковод так i йшов на чаплиних напiвзiгнутих крiзь червону дерезу, з рваними трусами, протезами, консервними бляшанками. Нюхае слоiка, рухаеться на цирлах далi з вивернутими, як у качки, ступнями. Головне – нiхто не шукав Батрака, а той би багато чого повiдав. Мутний якийсь тип, з вологими очима, як у наркошi. Вiн зi своiм дружком донецьким розсiкав, тягався по блядях, хоча то його справа. Але шукали Марго й Ульяна. Та сама ця шура-бура почалася, коли нашi гамселили вiрмен, ставили по-своему на мiсце, i нiкому вдивину не було, i менти це завжди пропускали повз вуха. Хоча ощадкаси i ювелiрнi в один день зроду не брали. Було: грабонув один козел, охоронець, банк. Порiшив свою коханку, але то дiло зрозумiле. А тут дивина – нiхто i за холодну воду не брався, шукали зовсiм iнших. Але наступного дня Силка припантачився знову. І ми, значить, поговорили щиро. І вiн так, мимохiдь, сказав, що нехай пошукають алiбi люди в чорних «Волгах». Так i сказав. Тю ти, Джулай же Батраку рiдний дiд, а Марго – сестра. Тодi i це не зрозумiле для нього, – так видав Гриша. А я йому на те: Джулай сам купив «Волгу» онучку. Да, купив, – видае Собаковод, – у нас iх три, три на район, – розчепiрив пальцi. Двi належать пенсiонерам, поважним людям, ну, а одна Батраку. Да, дiла, непорушнi дiла. Нехорошi дiла. Так, значить, у пацанiв алiбi, – тихо видаю я. Я тобi дам, старий, алiбi. А хто писки вiрменам товк? Вони з винтарiв обстрiляли вагон, – гне свого Собаковод, клiпае своiми щурячими очками, а сам думае про iнше. Я йому на те, якi там, Гриша, винтарi, пугачi, сiркою понабивали. Кажеш, сiркою? – i мугикае ментяра поганий.