Ангели помсти

А так… А так: можна з’являтися на бiржi й напиватися до смертi, нахабно горланити до ранку в порожняк вулицi, слухати, насолоджуючись, власний крик, наче гуркiт лiтака, коли поливальна машина виiде змивати всi грiхи нашого мiстечка; ще вiн мiг гаркнути на нас з Ульяном i поскаржитися, що замiна у нього росте хрiнова. Ми дивилися з Ульяном на нього, як на об’ект, котрий скоро зiллемо в стiчну канаву. І тому коли Жора Стрижак сказав, щойно побачив Марго: «Ага, ще та цаца!» – бiльше нiчого не сказав, то всi подумали, що вiн склеiть цю шiстнадцятилiтню лахудру.

Проте нiчого не трапилося. Ми й не чекали. Напевне, в одного Ульяна роiлися гнилi атоми в головi. Вiн заперся вдома на два днi i змайстрував iз залишкiв трофейного вальтера шмалер. Класний. Нiчого не скажеш. Але, охолонувши, зрозумiв, що Жора i так не жилець, час його пройшов, i що проти Джулая нiхто не пiде. Всi обсеруться по самi вуха. Жора перетворився на сцикливого алкоголiка з претензiями. Марго була не того поля ягода. Та й опустили його сповна вишнякiвськi, хоча це нас мало тривожить, але в душi ми всi радiли, що цей тиран у пiдтяжках нарештi не на жарт сполошився. Опустили його за стару, давно забуту iсторiю з одноногими й циганами. Цю iсторiю краще знае Ульян, бо його баба Марiя Євгенiвна штопала цих виродкiв у полiклiнiцi. Яскраво розповiдав про тi подii, що сталися мiж циганами, одноногими та ментами, i батько Кабана, Трофимич. Як послухати, то його участь у них була чи не найвiдповiдальнiшою. Батя Кабана вiдвозив жмурiв до трупарнi з двома п’яними ментами. Коли вам доведеться побувати в наших краях, то не дивуйтеся, якщо вiдразу потрапите на Трофимича або на iнших подiбних до нього чоловiкiв. Сиплого полудня вони сидять десь у тiнi, мирно куняючи у парах сивухи. І знають всi iсторii, що вiдбулися тут ще вiд початку заснування мiста. Тi перекази прiснi та одноманiтнi, а тому чимось нагадують недобудованi храми, так вважае Ульян, вiн любить старого Кабана, бурлаку i роботягу Трофимича. Але найсумнiше, що всi нитки iсторii, розпочатоi ще до нашого народження, сплiтаються клубком чорних гадюк на Марго, на цiй красивiй зеленоокiй смертi, на горлянцi ii безногого дiда, який на повного мiсяця витягував свою тачанку «спасiба Гiтлеру» i катав ii м’язистими, по-звiрячому дужими руками, намотуючи на спицi лопухи та полин. Його так i знайшли вранцi одного чистого дня в канавi, з дробовиком у руках, з осклiлим поглядом.