Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Не можу дочекатись!

– Там тiльки археологiя залишилась, сучасного нiчого нема, не пiдiйшло…

– Але ж то ви привезли виставку до Стейтiв?

– Я привiз.

– То як же так вийшло, що ii переполовинили?

– Так вирiшило рiдне посольство, та ще от музей ваш дiаспорянський з ними разом. Я тепер сам собi бригадир.

– Не журiться, молодий чоловiче, все влаштуеться. Ошь моя картка, може щось треба…

– Не пропадемо!

Кафе «Веселка», 2-га авеню, ранок наступного дня пiсля вiдкриття виставки в Украiнському музеi

Сопiлкар зi Львова Микола пiдходить до зажуреного депресованого Художника.

Бере каву, посмiхаеться, сiдае.

– Ось тобi свiжа преса, брате. Тепер, кажуть, трипiльцi Мангеттеном ходять… Це про тебе? Був на вiдкриттi виставки?

– Нi, не був…

– Оце так, а я був. Там уже новi куратори iнтерв’ю пресi роздавали. Директорка музею в дизайнерськiй трипiльськiй сукнi збирала комплiменти. Рiдне посольство якогось клерка прислало, у пом’ятому костюмчику – виголосив «хвалебну речь». А потiм одна молода археологиня брошуру презентувала – така кучерява i гарна дiвчина – з Прiнстона, кажуть.

– Яку ще брошуру? – здивовано перепитуе екзильний Художник, а в душi його здiймаеться циклон i антициклон одночасно.

– Я ж кажу – свiжа преса! – Микола вiддае лискучу кольорову брошуру.

– Отакоi, то це ж фотографiя з мого каталогу, який я в Киевi видав… – читае. – О, то це ж моя стаття, тiльки трохи перекручена… Англiйська мова i справдi краща… У них що, свого матерiалу на Заходi нема? Ти взагалi щось про авторське право знаеш, брате?

– Е, забудь.

Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигiдно… Залишаешся в Нью-Йорку?

– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далi з моеi виставки зварганять.

Киiв, листопад 1995,

двiр скульптурного комбiнату на Подолi

Художник тягне на плечi мiшок гiпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморiальноi дошки вiдомого Письменника в центрi мiста. Машини немае, ловить тачку. На чорнiй «волзi» пiдрулюе Руслан Кучерявенко, завiдувач архiтектурних пам’яток мiста.

Кажуть, посада прибуткова, кожне художне замовлення проходить через його стiл. Вiн визначае, судить i бере усе, що треба. Не корито, та годiвничка неабияка.

– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкiриться Кучерявенко. В руках тримае валiзу, до якоi причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрiй скидаеться на рацiю часiв нiмецькоi окупацii.