Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Художниковi пальця в рот не клади:

– А це у вас мобiльний телефон чи пристрiй для заглушки ворожих голосiв у спадок вiд батька-генерала iз застiйних часiв дiстався?

Кучерявенко ображено майнув фалдою шкiряного плаща i заклопотано забубонiв у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художнiй школi, мав цiлий набiр своерiдностей. Пiдперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живiт ховав. Художник придивляеться до талii чиновника, але вирiшуе промовчати щодо корсажа.

– Робота буде готова вчасно, через два тижнi, як було домовлено, – кидае Художник i вантажиться в тачку разом з гiпсом.

– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводi кiлькох кривозубих пiдлабузникiв вiдрулюе на «волзi», зловтiшно посмiхаючись.

Киiв, двома тижнями пiзнiше.

Художня рада, приймають роботу Художника,

вул. Б. Хмельницького, 68

У спiтнiлого Кучерявенка очка бiгають, як у австралiйського хамелеона.

– Для чого ж вiн у гiпсi робив? Ми ж iще не затвердили… Це його проблема – не треба було спiшити… Бо щось тут не та художня концепсiя, не той собор.

Художник мляво пробуе протестувати, наперед знаючи, що роботу зарiжуть. Метровий гiпсовий макет меморiальноi дошки одиноко i сумно стоiть посеред кабiнету Письменника. Пiдлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками i перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяiв, заiдаючи пирогами з картоплею:

– Е, мало вiн кашi з’iв.

– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевiвся – не вiдчувае рiдноi культури, не знае, де наше корiння… А мусить бути отак.

– Як «отак»? Покажiть, намалюйте, i ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабiнетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.

– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловiче, недопрацювали.

Художник втомлено вiдходить вiд гiпсового барельефа, з розпачу теж вихиляе чарку коньяку i згадуе слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це вигiдно».

Кучерявенко в iншому кiнцi кiмнати посоловiло i переможно виводить своеi довiрливим слухачам-родичам:

– От так треба було зробити, ця робота нiкуди не годиться, цю не можемо затвердити, нашi дiти нам не пробачать. Наша культура – найрiднiша в свiтi. Наше слово не вмре, не загине.