Вибране

Александрiйцi й антиохiйцi,

i незлiченнi греки Єгипту й Сирii,

Персиди мешканцi i Мiдii,

згуртованi державами; i розумом, що завше

надiйний шлях знайде в рiзноманiттi змiн;

i говорами, що, мов струмки, злилися

у спiльну грецьку мову i ii

ми донесли до Бактрii, до Інду.

(«…200-го року до Рiздва Христового»).

Еллiнство в поезii К. Кавафiса постае як конструкт, позбавлений будь-якоi метафiзики. Вiн постiйно переформатовуеться в контекстi iсторичних обставин, що спонукае будь-кого, хто звертаеться до цього поняття, ставитися критично до його актуалiзованого змiсту.

Поет часто застосовуе класичний прийом античноi трагедii – фатальну помилку – для того, щоб унаочнити потребу верифiкацi людиною свого знання, не кажучи вже про те, наскiльки згубним виявляеться закрiплення за певними «iстинами» абсолютного характеру: «Рiч небезпечна, стезя злих умислiв та шалу?/ – славити еллiнiв високi iдеали» («Юлiан в Нiкомедii»). Зокрема, саме тому предметом дослiджень кавафiсознавцiв часто стае можливiсть альтернативного прочитання текстiв К. Кавафiса в контекстi аналогiй iз сучасною йому соцiально-полiтичною ситуацiею, що не обмежуеться Александрiею чи Грецiею. Наприклад, Е. Хiрст дослiджуе ймовiрнiсть зв’язку образу Йоанна Кантакузина з полiтичною фiгурою Елефтерiоса Венiзелоса, І. Ковальова та Д. Дзьовас розглядають тематику вiрша «Чекаючи на варварiв» в контекстi есхатологiчних настроiв, якi панували в Європi на початку ХХ ст. , i одночасно як критичне ставлення до «Великоi Ідеi» (основного концепту грецького нацiоналiстичного, а згодом i державницького дискурсу початку ХХ ст., згiдно з яким Грецiя мае втiлити в життя мрii багатьох поколiнь грекiв та вiдродитися, знову об’еднавши еллiнiстичний свiт; саме цi iдеi стали iдеологiчним пiдгрунтям Балканських вiйн, що завершилися невдалою спробою Грецii силою повернути собi малоазiйське узбережжя, яка набула назви «Малоазiйська катастрофа 1921 р. », ставши трагедiею для грекiв-понтiйцiв). У монографii «К. Кавафiс. На шляху до реалiзму в поезii ХХ ст.» С. Ільiнська наводить на думку про те, що в згадцi про обвинувачення християн в пiдпалi храму Аполлона вчуваеться гомiн голосiв, що закликають до «рiшучих дiй» (погромiв) пiсля пiдпалу Рейхстагу. Утiм, видаеться, що спроби прив’язати К. Кавафiса до «злоби дня» приреченi на невдачу, виходячи зi згаданоi протеiчностi його текстiв.