Вир

Тiльки хто ж для своеi дитини лиха бажае? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб i чоловiк у неi був при здоров’i i щоб не п’яниця, щоб дочку любив, умiв хлiб заробляти та, чого вже там критися, щоб i нас, старих, не зобижав на старiсть».

Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж тим пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками, а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки для того, щоб проiхати мимо садиби Вихорiв.

З горба iй видно все подвiр’я, як на долонi: хату, хлiв, пасiку, та Орисi того не потрiбно, вона вперто шастае очима по всiх закутках, але того, кого волiють ii очi, кого бажае розтривожене серце, немае – один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi та латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою. Враз серце Орисi зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розiп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, i пригадуе, що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, i як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до кровi пучки, та не чула болю. «Ет, що тепер згадувати. Торiшнього снiгу не вернеш». І вона навмисне усмiхнулася, щоб вiдiгнати сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною, i щось стисло iй горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарiвний свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю далеких просторiв, серед яких волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка до сонця, втратив для неi звабу i був звичайним, непомiтним, буденним, чорним i осоружним для неi. В тихiй замрii, убита своiм горем, приiхала до рiчки. В Ташанi вода як синькою розведена, i синi хмари киплять у нiй, миються гнiвною хвилею, яку безупинно гонить свiжий вiтер-весняк. Хвиля хитае комишi, вiшае на кореневища верболозiв лиштви бiлоi пiни. За Ташанню дiброви стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб’я i тiнь у водi чорна, i сама вода чорна, i брижi там ходять вiд вiтру дрiбненькi, але воронi, роздратованi, в несупокоi.

Вiд дубовоi кладки, схованоi помiж густими вербами, пружинами розпускаються водянi кола. «Хтось пере. От розговорюся, i зараз же стане менi легше», – думае Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща.