Вир

Вона вже вiдкривае вуста, щоб сказати «здрастуйте», i враз бачить на кладцi Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з’iхала на потилицю, очi здивованi, але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла, стiкае iз неi прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги.

– Ну, як воно переться? – питае Орися i становиться й собi на другий кiнець кладки.

– Так собi. Вода тiльки холодна.

Перуть мовчки. Хвиля пiниться бiля нiг, злизуе з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витримуе:

– Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув?

– А в тебе за ним сохне серце?

– За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй.

Вiн Тимковi не пара.

– Кому що. Одному сокiл, другому – ворон.

Синя хвиля знову лiзе на кладку, мие Орисi чобiтки, а iй здаеться, що вона iй серце язиком лиже.

– Що ж, любить вiн тебе чи так… граеться?

– Не знаю. Я його не питала…

Лукерка переполоскала бiлизну i тепер прала всякий дрiб’язок: занавiски, лiфчики, рушнички. І серед цього дрiб’язку кинулася Орисi в очi одна рiч, вiд якоi вона хитнулася, як вiд чорноi блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоноi калини i пiд ними двi лiтери «Т.

О.» Але не хустинка привела Орисю в сум’яття, а спогад, зв’язаний iз нею.

На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий Вихтiр грав на гармонii. Денис на бубнi. Орися танцювала iз своею подружкою Ганнусею, потiм iз сiльськими хлопцями, потiм з хутiрськими i була особливо збуджена, смiялася тим раптовим смiхом, яким смiються молодесенькi дiвчата, коли iх хто-небудь залоскоче попiд пахвами, зазивно спiдлоба стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю.

І враз почула, як хтось мiцно схопив ii за руку. Вона обiрвала смiх i, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче свiтив на неi своiми гарячими очима. Вона усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись, i раптом, сама не знаючи чому, почервонiла так, що в неi аж сльози виступили на очах. І тут з нею сталося те, чого нiколи не бувало ранiше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насмiхаючись iз iхнiх залицянь, – вперше вона опустила перед парубком свое обличчя i з приемною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече по ii жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляе завмирати серце i стискуватися в солодкому болi.