Вир

Потiм Марко пригадав, що в попелi печеться картопля, пiшов надвiр i принiс повну пелену, i вони заходилися солонцювати ii з Денисом. Будили й Тимка, але вiн не вiдкликався. Марко набрехав Денисовi, що коли виходив надвiр за картоплею, то бачив бiля багаття лисицю, яка хрумала курячi кiсточки. Денис сказав, що то вона «курячу кров почула», схопив ружжо i вибiг з хати. Його довго не було, а тодi надворi прогримiв пострiл, на жiночiй половинi заверещали дiвчата i зняли гвалт, i чути було, як вони вибiгали надвiр, щоб дiзнатися, що сталося.

У сiнцях знявся цiлий галас, зайшов Денис i на запитання Марка, чи бачив вiн лисицю, сказав, що вiн ii не бачив, а вистрiлив для страху, щоб поколошкати дiвчат. Потiм вони повкладалися спати, i в Тимка зазорiла надiя, що скоро все затихне; але тiльки вiн про це подумав, як Охрiм, що, здавалося, вже спав, заворушився i знову став розповiдати страшнi бувальщини.

– От ми йдемо, дивимося – щось бiлiе, – чувся його притишений голос.

«І вродиться ж така шарманка», – злився Тимко, слухаючи безконечне базiкання.

– …Ми до нього – воно вiд нас. Ми вiд нього – воно за нами. Я тодi й кажу: ану ж, давай поприсiдаемо. Присiли. І що б ти думав? І воно присiло. Я тодi й кажу…

– Тебе зацiпить сьогоднi чи нi? – озвiрiв Тимко.

Охрiм замовк i довго не обзивався; навiть Денис перестав хропiти. Потiм у сiнях почулося шарудiння, i сердитий дiвочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а менi солому носи! Знайшли дурку». Зашелестiла солома, долинув глухий гомiн голосiв (мабуть, вiдкрили дверi на жiночу половину), хтось пробiг по сiнцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима.

Голоси затихли.

– Так отож я й кажу, – знову подав свiй голос Охрiм. – Ану ж, пiдiйдiмо, хлопцi, ближче та подивимось, що воно таке…

Тимко звiвся i, накинувши на себе пiджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.

– Поглянь там на бикiв! – крикнув йому вслiд Охрiм. Тимко вийшов у сiни i деякий час прислухався, чи не розмовляють на жiночiй половинi.

Але там, крiм дихання сонних людей, бiльше нiчого не було чути. Тодi вiн вiдкрив дверi i зашепотiв так тихо, що ледве сам чув свiй голос:

– Орисю… Орисю…

В пiтьмi звелася чиясь голова, теж пошепки запитала:

– Чого тобi?

– Вийди на хвилю…

Тимко мнеться бiля дверей, затаiвши дихання, курить в рукав i раптом чуе, як хтось хапае його за комiр iззаду. Вiн швидко озираеться i бачить перед собою в темрявi Прокопа.