Вир

– Ану, ходiмо надвiр, я з тобою побалакаю, – каже Прокiп, не випускаючи з рук Тимка. Бiля сiней Тимко вириваеться i, вихопивши iз ярма занозу, вiдскакуе вбiк, чекае, коли Прокiп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумiе, що в повiтрi пахне смаленим, стоiть, не рухаючись, тяжко сапае. В цей час у дверях появляеться закутана по самi очi Орися i, побачивши батька, з тихим окриком «ой» бiжить назад.

– Я тобi позаглядаю, – свариться кулаком iй услiд Прокiп. – А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаеш?

– Рукам волi не давайте.

Я в вас нiчого не вкрав, – глухо вiдповiдае Тимко.

– Норовиш украсти.

– Це дiло мое.

– А я тобi кажу: не чiпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

– А може, й для мене?

– Зроду цього не буде! Чуеш?

– Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею i зроблю.

– Вiдступись! – похмурнiе ще бiльш Прокiп, i в голосi його чуеться неприхована готовнiсть вчепитися Тимковi в горлянку.

 – А не вiдступишся, роздеру, як кошеня. А ii, сучку, день i нiч батуритиму, щоб слухала батькiвського слова.

– Торкнiть хоч пальцем!

– Тебе не спитаю! – І Прокiп, гупаючи чобiтьми, бiжить у хату. За хвилю виносить звiдти на плечах сiдло, i, засiдлавши свою роз’iзну коняку, мчить у Троянiвку, щоб не спати в однiй хатi з таким босяком, як Тимко.

III

Родина Гамалiiв з дiда-прадiда перебойцi. Образи не пробачать, з двох слiв у бiйку лiзуть, е щось дике i свавiльне у iх характерi, тигряча кров тече по iхнiх жилах.

Ще й досi топче землю Інокентiй Гамалiя, на старiсть бороду викохав, як просяний вiник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тiльки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бiйкою, – безпремiнно й Інокентiй там треться, уже водить за собою ватагу шибайголiв у сивих шапках, виграе очима, як вовк бiля кошари. Чи молодi, чи старi чоловiки затiвають бiйку, йому байдуже: вриваеться з гиркою-фунтовичком у кулацi – i пiшов скородити направо й налiво.

Недарма кажуть: яка хата – такий тин, який батько – такий син. Оксен Гамалiя нi дать нi взять у свого батька вдався. Тiльки й рiзницi, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв i Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, мiллю побиту, чоботи юхтовi – пришви, незавидна одежа, бiдна, а йде вiн у нiй, бiсiв парубок, як намальований, м’язи так i грають, як на молодому барсовi, очi так i киплять парубочою вiдчайдушнiстю.