Вир

Устим принiс четверть самогону, запив мирову i наказав усiм парубкам Оксена не зобижати, бо тепер вiн його побратим i старший над парубками.

В той вечiр Оксен зустрiв i свою рятiвницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервонiла i, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен пiдiйшов до неi, зупинив рукою колесо i щось хотiв сказати, але потiм обняв i поцiлував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усiх парубкiв i дiвчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя i вискочила в сiни.

Але вiн знайшов ii й там i пiд дружний регiт хлопцiв i дiвчат привiв ii назад у хату, посадив коло себе i вивернув перед нею з кишенi цiлу купу волоських горiхiв та цукерок. З того часу кожноi суботи, як тiльки степова дорога огорталася сутiнками, вибiгала Олена за царину, з хвилюванням очiкувала, доки появиться парубоцька постать в жовтiй iмлi залитого мiсячним сяйвом степу. Приходив – покiрно горнулася до нього, мовчала i любила.

Восени Оксен супроти волi батька одружився на нiй i забрав Олену до Троянiвки.

Інокентiй заприсягся, що, доки живий, того синiвного непослуху не простить, i не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братiв, потiм знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своiй хатинцi над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покiрною, роботящою i припала старiй, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила ii до своiх батькiв, а залишила жити в себе. Першу зиму Оленi було так тяжко i так сумно, що вона не знала, куди подiтися.

До сусiдiв збиралися молодицi на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, спiвали сумних, як зимовий вiтер, пiсень. Олена на тi посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксеновi в письмi, що вона тут без нього розгулюе та гайнуе свою жiночу честь, i коли наставав вечiр, то залишалася вдома прясти. Інодi, коли iй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев’яного колеса, знiмала iз стiни Оксенову фотокарточку i, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на конi як вилитий, шаблюка наголо, будьонiвка набакир, а з-пiд довгоi шинелi чобiтки iз шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмiшки, видно, нелегко даеться йому вiйськова служба. В такi хвилини нападала на Олену тривога, гiркi сумнiви закрадалися в душу, хтось хитрий i невидимий шепотiв iй на вухо: «Повернеться твiй Оксен iз служби та вiзьме собi в подруги курсистку стрижену, а тебе покине.