Вир

Навiщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнiчена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася нi до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печi:

– Чи тобi, молодице, не з людей, що ти все мовчиш i до мене, староi, й словом не обiзвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тодi пiди до Килинишептухи в Княжу Слободу, вона тебе вiдшепче. Вона вiд усього спосiб знае: i вiд напущення, i вiд пристрiту, i вiд переполоху. Як же. Коли ми ще з нею тiльки дiвували, i то вона всi чари знала.

Он якого собi парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Двi пари волiв, земля, чумарки синi, чоботи юхтовi. А в неi що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтiла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неi порохня сиплеться. А вiн багач. Музик аж iз самого Гадяча наймав, – теревенила баба, пригадуючи бознаколишне.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна i, як i ранiше, цуралася людей.

Надходила третя осiнь. Маленький Сергiйко, син Олени, уже бiгае по двору, знае, як його звати i чий вiн е, а баба Сидориха ним не натiшиться:

– Господи праведний, i в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогоднi дивлюся, а воно крiзь друшляк попiл просiвае.

Достеменний дiд Гамалiя.

Коли падав iз дерев лист i люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звiстку Олена, – змертвiла на мiсцi. Як отямилася трохи, – кинулася бiгти додому через пiдмети, через коноплi, плутаючись у сухому картоплиннi.

Прилетiла до двору, бачить: якийсь чоловiк у шинелi ходить по городi, Сергiйка на руках носить. Уздрiв Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам iде назустрiч, усмiхаеться; обличчя засмагле i якесь чуже, а усмiшка знайома, рiдна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очi опустила, а з них сльо-зи – кап-кап.

– Я думала, – плаче, – що ти до мене не повернешся. Покинеш мене з малою дитиною.

– Оце так вигадала! – засмiявся Оксен i, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пiшов у хату.

Оксен не тiльки лишився жити в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити ii життя. Допомагав, як мiг, по господарству: поправив тин, витесав i закопав новi стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влiзла б Сидоришина хата. Прибираючи двiр, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням пiдставляючи пiд осiннiй вiтерець мокру вiд поту сорочку.

– Не гони так. Ухоркаешся, – просила Олена.