Вир

У селi е вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i коли голова сiльради Гнат Рева iде куди-небудь лiнiйкою по службових справах, то наказуе кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти iх байбарою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продаеться вакса, хомути, горiлка, сiль, гас, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.

На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному – Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру, поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня – житло для горобцiв та голубiв, що воркують пiд бантиною у солом’яних кошелях.

Вiд клунi стежка круто падае в яр з холодною джерельною водою.

Сiм’я в Йоньки така: старший син Гаврило – широкоплечий, бiловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком – бугай ногу потовк). Іде вулицею помiж тинами – голова то визирне, то заховаеться; собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн iх дратуе. Середульший Федот – дрiбноростий, чорненький, схожий на батька.

Цей служить в Червонiй армii, добився двох кубикiв, i його портрет висить на покутi помiж рушниками. І найменший – Тимко. Цей вдався не в матiр, не в отця, а в проiжджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi дiвчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 роцi, пiсля кривавоi сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода красива Уляна у яр по воду.

Бачить – звiвся з бур’яну чоловiк, хотiв щось сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то червоний боець: лице в кровi – очей не видно, лiва нога шаблею порубана, видно, лежачого сiкли. Простяг до неi руки, благае: «Вiзьми мене, молодице, звiдси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й повела геть вiд смертi…

Вiдлежувався боець на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не розтеленькали по селу, спровадила iх Уляна до своеi матерi.

Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз, гульк – а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдаеться, нiжками на Йоньку свариться.

Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав ii за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце.