Вир

Вiд тих побоiв поволi тьмарилася ii здорова сiльська краса, тверде тiло обм’якало i в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неi злобу, по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди це бачили, i якось найближчий сусiд Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька нiби погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як чорна п’явка, i часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по струнцi, чекаючи, доки перейде буря.

Одному Гавриловi велося дещо спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi по-сусiдськи з батьком.

II

– Тимку, вставай! Свiтае вже, – розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло, спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй сорочцi, вишитiй хрестиком.

– Чого ви мене так пiзно збудили? – запитав вiн хрипким зi сну голосом, стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.

– Тебе добудишся! Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi, як ти тут розпарубкувався та розволочився.

Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сардачинi, з якоi висiло ватяне рам’я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.

– Куди вас сьогоднi? – запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило його схожим на продавця iкон.

– Їдемо орати до Вишневого хутора.

– Істика з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.

– А я його коли брав?

– Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. І гулi менi припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш хлiб заробляти, тодi й волочись, а доки мiй жереш – дзуськи!

Тимко, що саме втирався пiсля вмивання, скрутив пiд рушником дулю: «Ось на, погризи.

А на вулицю ходив i ходитиму, тебе не спитаю». Мати поставила на стiл ринку з товченою картоплею i миску сметани. Тимко глянув на снiданок голодним вовком, але до столу не пiдiйшов. Схопивши iз цвяшка теплий на вовнi пiджак, вискочив надвiр. Мати наздогнала його вже бiля ворiт, сунула в руки торбинку з харчами, сказала гiрко:

– Ти на батька не лютуй. Вiн тебе вигодував.