Вир

Тимко мовчки взяв торбинку, пiшов, не озираючись. Весняний свiтанок народжувався повiльно. В провулках, помiж тинами, клубочилася темрява, але небо було свiтле i зоряне. Над Беевою горою бочком висiв молодик. За Ташанню по ярах шумiли, спадаючи, веснянi води. Сива паморозь блищала на землi, як сiль. Троянiвка ще спала, хоч по деяких хатах уже свiтилося. Дорогою Тимко зустрiв Павла Гречаного, що повертався iз сторожування вiд магазину. У шапцi, в сiряку, з берданкою за плечима, вiн виринув iз-за верб, як махновець, випросив у Тимка закурити.

– Повiриш, беру на нiч повний кисет i не вистачае, – поскаржився вiн, згортаючи цигарку завтовшки з гвинтiвочний патрон. – А ти на роботу? Зустрiчав я Марка. Пiшов уже…

Давши дядьковi прикурити, Тимко швидко попрямував до артiлi. «Дотягну до осенi, а там подамся на шахти або на заводи. Все рiвно дома життя не буде. А там армiя пiдскочить – i почнеться моя самостiйна житуха», – роздумував вiн, збуджений домашньою сваркою i свiжим весняним повiтрям, що охолоджувало його розпашiлi щоки.

В артiльному дворi бiля волярнi Тимко побачив розлиганих бикiв, що чорнiли в темрявi, i низеньку людську постать, яка метушилася бiля них. Коли вiн пiдiйшов ближче, то пiзнав Марка, свого однолiтка. Пiдперезаний налигачем, у гостроверхiй старiй шапуринi, вiн, побрязкуючи занозами, поволеньки збирався на оранку, як той чумак по сiль.

– Го-го! Чого це ти так пiзно? Не Орися приспала? Я вже й бичкiв напоiв, i фураж одержав, а тебе все нема та й нема.

– Роби свое дiло.

– О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?

– Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впiвдуба стане.

– Стiй! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотiв давати шиi в ярмо.

– Вчора був на мосту на вулицi. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася бiля Сергiя Золотаренка, як тiчкуюча лисиця. Так очима на нього i стриже. Їй-право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарiзно?» А вона каже…

Тимко вирвав iз ярма занозу, в два стрибки опинився бiля Марка.

– Спасибi батьковi та матерi, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а вiн як той черкес, що за кинджал хапаеться.

– Вони кудись ходили вдвох?

– Кинь занозу, тодi скажу.

Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об вiйя i глухо дзенькнула.